Мануал до черепахи. Тетяна Савченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ промисел. Відчуває, заглядаючи в салон, бачить його на фрагменті квітчастої сідниці, що розплескалася об віконне скло, відчуває, простягаючи монети водієві і помічаючи, на яку хвилю налаштоване його радіо, густо відчуває, протискаючись досередини.

      Та нещастя більшості людей у салоні – мовчазне. Тому Ользі зовсім не важко не співчувати їм.

      Але от сходинками видирається дуже стара жінка у бальній сукні. Її порожнисте, мов зірване перекотиполе, волосся пофарбоване начорно, губи підведені густо-червоним, повіки – блакитним, вії – чорним.

      Стара надламано-трагічно стогне: тут занадто високі східці. «Які в неї вишукані манери… і як вона матюкається», – міркує Ольга.

      Якась жінка робить старій бальній красуні зауваження: та тут діти! Коло жінки десятирічна дівчинка з цікавістю всотує нові для себе поєднання знайомих слів і водночас дуже майстерно зображує німе обурення і сором. Ольга ледве стримується, щоб не поспівчувати дівчинці.

      Стара в бальній сукні уголос лається з жінкою за своє право вживати окремі слова та їх сполучення, право, продиктоване нещастям, а потім ще голосніше ридає, наскрізь фальшиво, але це нітрохи не применшує її очевидного для Ольги глибокого нещастя. Стара йде просто на Ольгу, і Ольга шкодує, що не сіла в автобус кількома зупинками раніше, тоді б вона не стояла у партері, затиснена в клубок нещастя, а сиділа в персональній ложі нещасливих. І вона не встала б, вона нізащо не поступилася б місцем, вона не зламалася б. Ольга користається принаймні з того, що має. Вона робить незворушне обличчя, а потім повільно і акуратно малює на його тлі усмішку. «Хоч би вона помітила, хоч би помітила», – думає Ольга, але стара не помічає.

      Якась жінка з ложі нещасливих виходить на зупинці, і її сусідка керує пересуванням людей довкола себе, щоб посадити бальну стару. Стара сідає біля вікна, досі схлипуючи. Її місце – одне з найкращих, VIP-ложа, та це анітрохи не применшує її очевидного глибокого нещастя.

      Юрій-старший про Варварку

      Юра-старший розповідає, йому 20 років.

      –

      Інна має 14 років, Юра – 13, Михалька – 11 років, Ольга – 9, Зоя – 5, Юра-молодший – 3 роки, Варварка – 1 місяць.

      Протягом перших двох місяців ми думали, що Варварка помре. Юра-менший ходив до мене в повітку і раз по раз запитував: «Коли Варварка вже помре?» «Скоро», – казав я і сам думав: скоріше б уже. Вона голодна була, безперервно кричала, то ми її виносили з дому і клали під деревом, щоб котрась із жінок її нагодувала. Не знаю, мабуть, хтось її таки годував. Принаймні по певнім часі Варварка замовкала, і її можна було забрати до хати.

      Інна, замість допомогти, просто всіх діставала. Але вона померти не могла. Хіба на дорозі, гасаючи, утрапила б десь під машину. Або привалила себе тою шафою, що їх совгала по хаті безперестанку.

      Інна про Інну

      Коли діти раптом лишаються самі, хай на день-два, усяким «треба», «мусиш», «заведено» і «не можна» невідворотно доводиться витримувати перевірку на міцність.

      Інна розповідає, вона має 27 років.

      –

СКАЧАТЬ