Машина часу. Герберт Джордж Веллс

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ краси – вроду сухотних, про яку всі ми так багато чули. Лише поглянувши на це створіння, я відразу заспокоївся й забрав руки з Машини.

      У Золотій Добі

      За хвилину ми вже стояли віч-на-віч – я та цей тендітний витвір майбутнього. Він сміливо підійшов до мене й засміявся просто мені в обличчя. Ця абсолютна відсутність страху вразила мене. Потім чоловічок обернувся до ще двох таких самих істот, які йшли слідом за ним, і заговорив із ними якоюсь дивною, але дуже ніжною і співучою мовою.

      Тим часом підійшли й інші, й мене оточив маленький гурт із восьми або десяти витончених створінь. Одна з істот звернулася до мене.

      Не знаю чому, але мені спало на думку, що мій голос занадто різкий і грубий для них. Тому я тільки похитав головою й указав на свої вуха. Чоловічок зробив крок уперед, зупинився нерішуче й, нарешті, доторкнувся до моєї руки. Тієї самої миті я відчув, як іще кілька маленьких щупалець злегка торкнулося моєї спини та плечей.

      Очевидно, ці люди хотіли переконатися, що я дійсно існую. Судячи з їхньої поведінки, поки що боятися було нічого. Більше того, у цих гарненьких маленьких чоловічках відчувалося щось таке, що вселяло довіру, – якась граціозна м’якість, дитяча невимушеність. До того ж усі вони здавалися дуже тендітними, тому я, звичайно, міг би негайно порозкидати їх у різні боки, як маленькі кеглі.

      Проте я все ж таки мимоволі пригрозив їм, тільки-но побачив, що їхні маленькі рожеві рученята обмацують мою Машину. На щастя, я вчасно згадав про ймовірну небезпеку, а тому, перегнувшись через стрижні, відгвинтив важелі, що надають Машині рух, і поклав їх до кишені. Відтак я повернувся до чоловічків, аби спробувати знайти з ними спільну мову.

      Вдивившись в обличчя незнайомців пильніше, я помітив деякі особливості їхньої ніжної краси – краси дрезденської порцеляни. Їхнє волосся, однаково кучеряве у всіх, різко закінчувалося на рівні шиї та щік. Не було ні найменшого натяку на будь-яку рослинність на обличчі; вуха здавалися надзвичайно мініатюрними; рот був маленький, із яскраво-червоними, швидше тонкими губами, а підборіддя гостре. Очі – великі та лагідні, але – нехай навіть ви вважатимете це зарозумілістю – я зовсім не помітив у них ознак тієї цікавості до себе, на яку мав право розраховувати.

      Оскільки вони не робили жодної спроби поспілкуватися зі мною, а тільки стояли навколо мене й, осміхаючись, перемовлялися між собою ніжними воркітливими голосами, я сам заговорив до них.

      Спочатку я вказав на Машину часу й на себе. Потім, не знаючи, як краще виразити уявлення про час, я простяг руку до сонця.

      Тієї ж таки миті одна витончена гарненька істота, одягнена в пурпурову й білу тканину, повторила мій жест і спробувала зобразити щось схоже на гуркіт грози.

      Я на хвилину остовпів, хоча значення жесту було цілком зрозумілим. Раптом мені на думку спало питання: а може, ці створіння просто дурні? Напевно, вам важко збагнути, наскільки ця думка вразила мене. Я завжди СКАЧАТЬ