Зозулята зими. Дара Корній

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Не бійся, я швидше здохну, ніж дам тебе образити, – м-да, сильна обіцянка, але щира. Бо можу зараз вчепитися у горлянку будь-кому, хто спробує мені завадити. Не від сміливості, від безсилої злості.

      Дивно, дівчинка наче й худесенька, але чомусь така важка. Мені доводиться її майже волокти, а я й сама не велетень. Може, тому оте дурне прізвисько Мала не відчепилося від мене навіть зараз, коли школа залишилася далеко позаду.

      – Не хочу до них, не хочу до людей, – ледь чутно бурмоче дитина, але покірно переставляє ноженята.

      У мене хвора уява. Якби вирішила описати оцю сцену – хто знає, може, раптом мені спаде коли на думку погратися в письменницю – обов’язково додала б, що героїня раптом подумала: а чи не веде туди, до людей, маленького вампіра чи ще якусь нечисть?

      Але не настільки ж я божевільна, щоб насправді запідозрити, що тягну за собою, усе міцніше стискаючи рученя і з радістю відчуваючи, що воно ніби трохи зігрівається, нічну хижачку, ладну хлебтати мою кров.

      – У нас нема іншого виходу, сонечко. Нам інакше не вижити. Холодно дуже! Ще трохи…

      Зі слухом у мене все чудово, принаймні набагато краще, аніж із зором, що вже добре зіпсований комп’ютером. Тож почула звук мотору здалеку, кинулася назустріч йому. От, певно, натерпівся водій отого чорного мерса, коли я вилетіла на дорогу. Майже під колеса.

      Бідолаха ще не знав, що його неприємності лише починаються… Я, до речі, теж.

      Олег

      Ас за кермом – точно не про мене. Добре хоч, що тверезий. І це – у новорічну ніч! Аж якось незручно зізнаватися, бо ж ніби слов’янин за народженням. Але факти – річ вперта.

      Тож хай та ідіотка, яка ледь не під колеса мені кинулася, потім на всі гроші свічки в церкві ставить. Це якщо я їй зараз своїми руками голову не відкручу.

      Хоч то так, для красного слівця. От буду я виповзати на слизьку дорогу, на тріскучий мороз, аби провчити якусь недотепу. Так, проїхали, варто заспокоїтися. Найкраще було б «проїхати» у прямому значенні, повз неї.

      Але новорічна ніч, як-не-як, тож і диво не забарилося: у мене ворухнулися залишки совісті. Що ця дурепа робить тут у благенькому пальтечку серед зимової ночі? Заблукала чи, не дай Боже, десь поруч трапилася аварія, і доведеться витрачати час на спілкування із лікарями та ментами?

      – Сідай! – хай йому, навіть холодніше, ніж думав. А я ж тільки ледь прочинив дверцята автівки.

      – Я не сама… – хриплуватий голос у відповідь.

      Так і знав. П’яний кавалер десь в заметі причаївся? Воно мені треба було?!

      – Ну! Хто там ще з тобою?! Вас багато?

      – Ось тут, – вона вертить головою кудись вбік і вниз.

      Нащось примружуюсь, хоч із зором у мене поки порядок. І це ж до яких діоптрій треба довести свої очі, аби не помітити ще одну людську постать?!

      – Де? – виходжу із машини, не вимкнувши мотор. Хоча сам собі обіцяв не виходити.

      Пригадую мимохідь СКАЧАТЬ