Гра в паралельне читання. Міла Іванцова

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Мабуть, усі чоловіки в цьому подібні: за розмовами про її стажування в Німеччині та Угорщині, про їхні власні відрядження по Європі та до Китаю пішли жарти та анекдоти, традиційне гусарство: присутність жінки, та ще й зі столиці, додавала тонусу обом уже немолодим чоловікам.

      Віталій неодмінно класифікував би цей факт як бажання затягти її у ліжко. Він ревнує. Вважає, що всі чоловіки, з якими перетинаються її шляхи, неодмінно марять про одне й те саме. Трохи примітивно оцінює він своїх одноплемінників. Чи то через власні комплекси, чи від розуміння того, що може будь-коли її втратити…

      Звісно, жінкам приємна чоловіча увага, але ж не хочеться вірити, що все аж настільки спрощено. Він старший на тринадцять років. Має певний життєвий досвід та власні висновки з нього. Але інколи просто дивує її своїми визначеннями, які шкрябонуть, бува, щось там у душі… Проте вони вже майже два роки разом. Чому? Навіщо? Чи надовго? І чи таки разом?

      Може, відчуваючи цю дивну різницю у їхньому світосприйнятті, прагнучи кращого взаєморозуміння, Жанна і причепилася до Віталія з цією грою в паралельне читання. Чомусь із перших абзаців оповідання (найвірогідніше, то писала жінка, яка прагнула зрозуміти чоловіків!) Жанна уявила, що читає цей текст уголос Віталію і зараз він кивне чи заперечить, щось пояснить, погодиться чи опротестує… Оповідання, яке вона проковтнула за кілька хвилин, видалося схожим на короткометражний фільм, на історію, яка запускає певну реакцію в голові, і ти живеш далі, час від часу згадуючи героїв та події.

      Жанна знов усміхнулася. Певне, тепер щоразу, катаючи візок між стелажами супермаркету, вона буде згадувати прочитану історію про похибку в теорії пана Скарабеєва. І зазиратиме нишком у чужі візки…

      Перед виходом із контори заводу вона похапцем прочитала відповідь Віталія, його враження від оповідання. Щось він там наплів геть дивне, важко навіть точно пригадати. Та й час уже пізній. Голова мов не своя. Ніч у потязі. Довгий день. Ресторан. Непогане вино… Пора спати. А зранку – перечитати лист і пояснити, що він ні чорта не розуміє… Хоч і дожився до сивого волосся. Ні чорта…

      Машина директора давно розчинилася в нічному туманному мареві. Місто пахло вологим прілим листям і димом осінніх багать. Доживав своє жовтень. Кілька ліхтарів лили молочне світло біля готелю, далі вулицею світили через один, потому ще рідше, і, зрештою, місто перетворювалося на ілюзію, ніби у фотошопі[1] задній план картинки було розмито, розтерто, затемнено. І це мало символічно означати, що життя не десь там. Воно ось тут. Тут і зараз. І важливе тобі лише те, що до тебе найближче…

      Жанна повільно простягла руку до вхідних дверей готелю. Раптом вони відчинилися самі, явивши їй знайому фігуру Андрія. Саме з ним уранці попрощалася на вокзалі, зійшовши з потяга Київ – Край Світу і лишень трохи не доїхавши до кінцевої станції.

      – Бачу, вечерею вас уже хтось нагодував, мій план накрився, – всміхнувся він.

      – Невже так помітно? – ще не обравши потрібного тону для розмови, спитала Жанна.

      – Трошки є. Не напружуйтесь. СКАЧАТЬ