Гонихмарник. Дара Корній

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Та ліпше від нього триматисі якнайдалі, особливо молодим слічним[3] дівчатам, – говорить із притиском бабуся. – Закохаєсі й пропадеш. Ой, лишенько, внученько, дивисі – вже пізня пора! А я тобі на ніч такі небилиці відаю, шо не приведи, Господи, вночи примариці.

      Ірина з бабусею живуть у невеличкій дерев’яній хатинці під солом’яною стріхою. Таких залишилося всього три на село: у столітньої Терпелихи, чотирьох синів якої забрала війна, у п’яниці-заброди Ґєника, який повернувся в село із золотих копалень, поселився в старій напіврозваленій неньчиній хаті та, ніде не працюючи, пропивав зароблені важкою працею гроші. Третя хата під солом’яною стріхою – їхня. З подвір’я дерев’яними східцями потрапляєш на ґанок, а згодом – у затишну простору кімнату, завішану рушниками та обтикану пахучим запашним зіллям. Зілля скрізь – над вікнами, у пучечках, у віночках, у полотняних торбинках. Бабуся Орина – відунка-травниця, то в них родинне, кожен в околиці про то знає. Світлиця слугує і вітальнею, і кухнею, і спальнею для бабусі. Праворуч двоє дверей. Одні – комора. Інші – Іринчина кімнатка. Отак вони й живуть, трохи в злиднях та завше в злагоді.

      Іринка вкладається на ніч. Вона любить спати при розшторених вікнах. За хатою росте ліс. Їй подобається роздивлятися верхівки дерев, які місячної ночі ніби торкаються верхівками неба й бавляться там із хмарками та зірками. Дощ не вщухає. Десь далеко шаленіє гроза і заледве чутно шипіння ляскавиць. Не дуже яскраві мигунки[4], світло від яких зовсім блідо долітає до села, мляво освітлюють небо. І в тому блідому полиску мигунок можна все ж дещо розгледіти в горобиному мороці ночі. Під хатою брилики бузку сумно плачуть, встеляючи своїми сльозами й так мокрісіньку траву. За хатою дорога, через дорогу ліс, чисто вимитий і спокійний. І раптом якась незручність не дає спокою, ніби щось псує цю ідеальну картину, яку дівчина встигає розгледіти при недбалому освітленні далекими блискавками. Там, на дорозі, постать людини. Якесь дивне збудження пробігає тілом. Вона, здається, знає хто.

      Ірина лягає в ліжко. Їй бентежно та цікаво заразом. Чому він стовбичить під її хатою? Згадує бабусині слова: «Гонихмарник закохавсі!» Зорі заховані за хмарами, заховане за хмарами небо. На серці млосно й приємно. Іринка засинає. І їй сниться сон.

      Дівчина стоїть на верхівці гори, щось притуляючи до серця. Дощ ллє, мов із відра. Платтячко намокло, здається, воно готове розчинитися. Потоки води стікають обличчям, і вона не впевнена: вода це чи її сльози, такі солоні на смак. Грозова ніч, кудлаті хмари знавісніло ширяють небом, і раптом цю пекельну темінь шматує мигунка-блискавка й освітлує те, що приховує злодійкувато ніч. Там, у долині, стоїть юнак, тримаючи в руках сріблясті нитки, керуючи хмарами, запускаючи долонями блискавки. Це Ігор, чи то Гонихмарник.

      Сьогодні в сільському клубі концерт до Дня перемоги. Зійшлося всеньке село: і старе, і мале. Бабуся не прийшла – зле чується. Вона останнім часом надто часто хворіє… Тільки трав’яні відвари й допомагають. СКАЧАТЬ