Іван Мазепа – людина, політик, легенда. Денис Журавльов

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ радикальне розв’язання чорноморської проблеми, вимагаючи активної політики Гетьманщини в цьому регіоні. Ця концепція ще не була надто популярною в Україні, бо потребувала від неї великого напруження сил, ресурсів та жертв. Але й вона мала свою українську традицію і зміст, не будучи чимось абсолютно чужим, – то була ідея об’єднання всіх християнських сил у даному регіоні задля повалення османської могутності і відвоювання Причорномор’я.

      Звісно, обидві концепції мали свої сильні й слабкі сторони. Перевагою першої була її спрямованість проти держав, що поділили між собою Україну ще в Андрусові (1667 рік) та підписали угоду про «Вічний мир», вступивши у союзницькі відносини. Вище вже говорилося і про те, що така політика мала й своїх прихильників. Але існувало кілька чинників, що робили надзвичайно проблематичним проведення гетьманом Мазепою зовнішньополітичної діяльності в «південному» напрямку. Йдеться навіть не про цілком негативне ставлення більшості населення України до «бусурман» і про сумнівну надійність кримських татар як союзників (причина цього полягала у відносній слабкості Кримського ханства і його постійних намаганнях грати на суперечностях між сильнішими сусідами, не допускаючи їхнього об’єднання). Турецько-татарська «орієнтація» робила неможливими приєднання до України степового Півдня та остаточне підпорядкування Запорожжя (воно теж вело свою політику, часто врозріз із політичною лінією українських гетьманів Лівобережжя). Але головне – концепція «південного вектора» гетьманської політики не враховувала б реального співвідношення сил у тогочасному світі. Як зазначає знаменитий англійський філософ історії Арнольд Тойнбі, «після безуспішної облоги Відня почався безповоротний відплив османської хвилі… До поразки в 1683 році османи у своїх зносинах із західними державами завжди могли розраховувати на просте застосування сили. Тепер їм треба було домовлятися за столом переговорів із державами, яким вони більше не могли завдати поразки на полі битви». Туреччина в другій половині XVII століття ще могла певний час чинити спротив своїм численним ворогам завдяки надзвичайному напруженню сил (зокрема завдяки реформам, проведеним великими візирями з талановитої династії Кепрюлю, останнього з яких, Кара-Мустафу, було страчено султаном за поразку під Віднем). Проте вона вже безповоротно вступала на той шлях, що врешті-решт приведе її до становища «хворої людини Європи» наприкінці XVIII століття.

      Арнольд Тойнбі

      Залишалася друга можлива українська лінія зовнішньої політики – союз із Росією (і Польщею) з метою відвоювання Півдня. Але це було рівноцінне відмові від Правобережжя. Крім того, васальне становище Гетьманщини відносно Росії означало на практиці те, що війна вестиметься великою мірою за рахунок першої, яка стане тилом діючої армії (з усіма наслідками), а результатом, у разі успіху, стане, зокрема, значне посилення позицій Росії у Причорномор’ї (що, врешті, і сталося наприкінці XVIII століття). Недарма СКАЧАТЬ