Людина (збірник). Ольга Кобилянська

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ жінка замовкла та в наглім перестраху спустила очі. В тій самій хвилі приступила Олена до неї, вхопила її за руку і поцілувала.

      «Я ж його не люблю», – хотіли вимовити її побілілі уста, однак не вимовили. Грудь її підіймалась із сильного зворушення.

      – Не думай зле про мене! – простогнала вона тремтячими устами.

      – Не знаю нічого, – втихомиряла Ірина, глибоко зворушена.

      – Мені діється так, немов тій собаці, що покірно зносить, як її копають, – сказала Олена. Опісля відтрутила сестрину руку від себе і скоро опустила кімнату.

      Ірина осталася одна, і її очі звернулись, як і передше, на краєвид. Тим разом вже не бачила нічого. Так лише блукали її очі безцільно, несупокійно, а несказанно важке, сумне чуття обгорнуло її душу…

      Що сталося з дівчиною? Чи любила Олена? Сьому не могла вона вірити. Вже ж будучи такою, якою вона була, не могла того полюбити. А коли б уже так сталось, то, Боже милий, якого роду була ся любов?..

      Вона так і затопилась у важку задуму, одначе, небавом відвернулась назад від вікна. Висока, струнка стать мигнула попід вікна… Наче блискавка, блиснула одна думка в голові молодої жінки. Вона станула немов укопана на місці і слідила тривожними очима за сестрою. Ах, вона вже знає, куди ся прямує. Вона туди іде! І дійсно. Олена йде туди, щоб побачитись із Фельсом…

. . . .

      Вона йшла звільна, щоб успокоїтись. Їй справді діялось, немов собаці, покараній за якусь провину. Вона паленіла, згадавши погляд сестри, тої сестри, котра досі в неї вірила. Вона відчувала, що з постановою статись його жінкою утратила теє щось, що її оберігало дотепер від усякої брехні, від усякої неправди. Вона знала, що опісля заживе лише фізичним життям. Однак вона не може собі інакше порадити. Що про неї тепер думає Ірина? – гадала вона далі. – Чи я його люблю? – і вона усміхнулася слабо. – Най собі се думає. Лише до правдивої причини не сміла Ірина дійти, ні за що в світі не сміла… Люблячи Олену, вона могла б одним замахом усе розбити…

      Потім стала думати про нього. Вона уявила собі його постать. Вона мусить у ньому віднайти щось таке, що би її до нього притягало. Вона знає докладно, що він буде говорити, як уперше заговорить. Знає той усміх, котрий зраджує, що він ограничений, і котрого їй встидно… Лише чоло має він біле, гарно сформоване, котре надає виказ[36] цілій статі, і сильно збудовану постать рідкої краси. «Се ж дійсно щось гарне – така сильна і здорова людина», – думає вона. Який він сильний!.. Тоді, наприклад, зняв її з візка так легесенько, начеб вона була легка, мов перо, і (згадавши се, паленіє ще тепер), здіймаючи, притис її на хвильку до серця…

      – Боже милий, що я дію? – прошептала нараз і стала немов укопана. – Іти? Іти! – відповіла опісля наче не своїм голосом. І її уста усміхнулись в несказаннім огірченні. Так вона все до чогось придатна…

      І знов думала про нього. Думала і вірила в те, що його любов не зостанеться на неї без впливу. Любов має те в собі, що, наколи походить від симпатичних осіб, викликає і в нас настрій, подібний до любові…

* * *

      Часто стрічалась вона з ним і СКАЧАТЬ