Людина (збірник). Ольга Кобилянська

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ відказав поважно. – Доньки нашого священика також дуже господарні. Наприклад, старша, панна Омелія, вона дуже образована панночка. Грає на фортеп’яні, від неї й дістаю я завсіди різні часописи[31] до читання.

      – Та-ак? – завважила протяжно Олена, і в сій хвилі потягнула вона сильніше поводи до себе. – Ви, певно, буваєте там частіше?..

      – Не надто часто. Панна Омелія дуже привітна, просить частіше заходити; однак моя служба не позволяє на се, хоч і як би сього бажалося. А ви, пані, знаєте панну Омелію?

      – Знаю, – сказала вона байдужно. – Чи вона вам імпонує? – спитала трохи згодом і обернулась бистро до нього. Холодна, насмішлива усмішка промайнула ледве слідно по її обличчю. Він відчув її.

      – О, мені! – кликнув, зарум’янівшись, теж насмішливо.

      – Я так думала, – і знов усміхнулась.

      – Чому б мала мені імпонувати?

      – Знати те – се ваша річ.

      – Так я сього не знаю, – відповів він свобідно. І він дійсно не знав того. Не любив він взагалі думати, а був більше чоловік чувства. Се зрозуміла вона з першої хвилини, коли з ним познакомилась.

      – Читаєте радо? – спитала його опісля.

      – Радо.

      – Можу вам також книжок позичити, маю їх дуже багато.

      – А ви, пані, не читаєте?

      – Тепер ні. Не можу.

      Він дивився на неї цікавим поглядом; очевидно, не розумів її.

      – Так мені лучче, – відізвалась стиха.

      – То лиш час забирає, – обізвався, – а надто жінкам при господарстві. Вже мужчина, то примушений читати…

      Вона відвернула голову від нього, і її погляд полинув десь далеко. Сонце сховалось вже за темний ліс, і остро виразно вирізувались його лінії на огняно-червонім небі.

      Їй стало холодно, і вона стиснула одною рукою кордикову[32] хустку під бородою і пробувала її тісніше зв’язати. Чи коні почули легку непевну руку, що ними поводила, чи, може, лівий побачив що-небудь край лісу, бо скочив убік так, що легкий візок мало що не вивернувся, а Олена похилилась уперед. Блискавкою обняла її його рука й узяла заразом поводи. Вона була на хвилину неначе замкнена в його обіймах. Злякана, освободилась, а він став лютий і ударив коні, що рвались уперед немов скажені.

      – Бестія, – муркотів крізь зуби.

      – Я тому винна, – промовила.

      – Ні, – відповів нетерпеливо. – Се лучається нині вже третій раз. Однак я його від сього відзвичаю. Ви перелякались? – додав опісля м’яким голосом. – Я був би прецінь не допустив, щоби ви упали!

      Вона не відповідала нічого.

      – Я стала боязлива, – говорила вона тихо з сумним усміхом.

      – Як? – і він нахилився трохи вперед.

      – Боязлива стала. Але се, певно, тому, що виїжджаю рідко, а наші коні старі й супокійні.

      – А чому рідко виїжджаєте? – спитав він.

      – Коні усе в роботі, годі їх відривати, а других просити не хочу!

СКАЧАТЬ