Царівна (збірник). Ольга Кобилянська

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ неустанно гризло би сумління, що я відірвала йому перед часом одну силу для себе і вона змарнувалася, не живучи в спосіб, відповідний її характерові. Подумайте, Орядин!

      Він зітхнув глибоко і потер нетерпеливо чоло й очі. Я бачила, що мої слова не оставалися без впливу на нього, що, однак, бореться чогось із собою.

      – Подумайте, Орядин! – просила я його лагідно.

      Він усміхнувся слабо і поглянув десь далеко вперед себе.

      – Те одно не давало мені ніколи супокою! – сказав врешті. – Той народ! Це правда, він страшно нещасливий, однак…

      – І в його житті нема ще полудня!

      – Нема полудня!… – повторив звільна, протяжно. – Це дуже пригнітаюча гадка, однак…

      – Що ж однак? – спитала я живіше, приступаючи знов ближче до нього.

      – Ми не здібні осягнути це полудня. Ми не осягнемо його ніколи, бо в нас заслаба сила супроти ворожої потуги!…

      Мене обгорнули розпука і жаль.

      – Ви знеохочені до крайності, Орядин! Ви не є свобідний і гордий чоловік, коли так об нашій будучності думаєте!

      – Не відмовляйте мені почуття гордості, бо я його маю!

      – Так боріться до чогось, робіть щось, якусь працю, що сталась би світочем для других і потіхою у вашім житті, що чинила би вас твердим, могучим і гідним поваги. О, ви би це могли, якби лише хотіли! Я знаю, знаю, що могли би!

      Він усміхнувся і притиснув мою руку до уст.

      – Це все гарно, що ви говорите, і ви кажете правду, однак скажіть, чи підете за мене, коли так вірите в мене?

      – Тепер ні, Орядин, я не можу! Впрочім, що вам із такого буденного щастя? Воно міриться лиш годинами, ми й не оглянемось, як його кінець настане, а тоді що? Скажіть, що тоді? Ні, ми обоє не здібні до того, нам треба широкого, барвного життя!

      – Попри мене минає тепер щастя, і я хочу його тепер спіймати! – сказав він, зворушений, і його очі засіяли.

      – Це не є щастя! – відповіла я.

      – Я відчуваю, що щастя.

      – Ви відчуваєте лише тепер так. Коли б ми побралися, то це, що здається вам тепер щастям, щезло би; ми стоптали би його несвідомо, і нам не осталось би нічого… мені не осталось би нічого! – Ці послідні слова договорила я майже нечутно. Він мінився мені перед очима. Я бачила, як його гаряча натура брала над ним верх, як у нім варилося і як якісь гарячі, нетерпеливі, роздразнюючі думки рвалися йому на уста.

      – Що ви говорите! – розсердився. – Скажіть радше, що ви мене не поважаєте, що я в ваших очах упав, що я вам замалий герой, що не вистарчаю вам більше, як вистарчав, може, колись!.. Ах, ви мене ніколи не любили!

      – Я лиш вас любила!

      – Так чому ж не хочете вийти за мене?

      – Я не можу, Орядин, тепер ні, тепер ні!

      Він поблід.

      – Оце мене й лютить, що тепер ні! – сказав.

      – Може, колись пізніше! – благала я, шукаючи його зворушеного погляду, що блукав десь неспокійно наді мною. Я терпіла разом із ним у тій хвилі, однак чула виразно, що не смію піддатися СКАЧАТЬ