Название: Камінний хрест (збірник)
Автор: Василь Стефаник
Жанр: Классическая проза
isbn: 978-966-03-5884-3
isbn:
– Не поможе нічо, синку мій наймиліший, дитинко моя найзолотіща! Як віростеш, аби-сте си межи собов дуже любили, дуже, дуже! Аби-с помагав їм, аби-с не давав кривдити.
– Як я буду служити та й буду дужий, то я їх не дам, я буду до них щонеділі приходити.
– Семенку, аби-с просив дєдю, що мама наказувала, аби вас любив…
– Їжте булку.
– Співай дитині, най не плаче.
Семенко хитав дитину, але співати не вмів. А мама обтерла долонею сухі губи і заспівала.
У слабім, уриванім голосі виливалася її душа і потихоньки спадала між діти і цілувала їх по головах. Слова тихі, невиразні говорили, що кленові листочки розвіялися по пустім полю, і ніхто їх позбирати не годен, і ніколи вони не зазеленіють. Пісня намагалася вийти з хати і полетіти в пусте поле за листочками…
Похорон[36]
Спереду обдертий хлопчик із біленьким ковніром під шиєю. У руках держить чорний хрест і все глядить на нього. За ним такі самі чотири хлопчики несуть трунву. На її вічку білий, тоненький хресток, а ціла вона синя. В головах трунви прибитий віночок із жовто-брудних цвітів. З отих самих, що ростуть попри камінях на подвір’ях каменичних. Такий віночок, як колачик бідного мужика, що дає в церкві за простибіг.
За трунвою плететься кілька жінок. По них не знати, котра молода, а котра стара. В руках тримають малі, погаслі свічки. Під пахами несуть напівзів’ялі вазоники. То ті марні цвіти, що ніколи сонця задосить не мають і все з одного боку брудно-зелені, а з другого ясно-жовті.
Під ногами мокре каміння, і мряка непорушна висить у воздусі.
Одна жінка плаче, а друга їй каже:
– Як був здоровий, то грався цілий день коло моєї будки. Порпався заєдно у тім рівці, що дощ викопав довкола будки, і витягав всякі камінчики. Курятко без квочки, ну, кажу вам, як курятко. І не брешу вам, але правду говорю, що кождого дня я вибирала черствіші булки і кликала його до будки. Він сідав коло мене і їв. Як він красно їв! Ручки такі маленькі, а він ними щипав мацінькі крішки та в ротик, у ротик. Най Бог запише мені лише ті булки, що я йому надавала…
Жінка плаче дальше.
– Осінь, осінь його доконала, сирий люфт і студінь. Бо ви цілий день не бували в хаті, а його різало без вас та й зарізало. А я приходила до него і свіженькі булки приносила, але він вже не їв. Водиці йому треба було раз по раз. Лежав, як рибка, і все ротик роззявляв. Потім посинів геть, а пашіло від него вогнем! Як би хто під ним вогонь розіклав, а його кісточки, як полінця, накидав, аби горіли…
Йдуть усі помучені, зів’ялі, сіру мряку хрестом прорізують.
– Але він умер, відай, від тої канапи, що на ній лежав. Відки ви таку канапу дістали? Бігме, така, як гріб з подертих міхів. На такій канапі може здоровий умерти. Я би боялася тої канапи, якби-м сама з нею лишилася. Втекла би-м або порубала би-м, ні, я би її в хаті не тримала!
– То канапа його тата, він на ній родився, то спадок. Як вибирався з першого поверха, то СКАЧАТЬ
36
Вперше надруковано в збірці «Дорога» (с. 54–56). Припускають, що остаточну редакцію новели створено в 1900 році. Хоча первісний варіант її зустрічаємо вже в листі до В. Морачевського від 17 травня 1896 року, в якому дано художній начерк похорону дитини міщанки-зарібниці (див.: ІІІ, 69).