Старший боярин (збірник). Тодось Осьмачка
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Старший боярин (збірник) - Тодось Осьмачка страница 26

Название: Старший боярин (збірник)

Автор: Тодось Осьмачка

Издательство:

Жанр: Историческая литература

Серия:

isbn: 978-966-03-5461-6, 978-966-03-6004-4

isbn:

СКАЧАТЬ і почав їсти. Дунька крикнула не своїм гласом: «Цу-цу!» і кинулася до собаки. Але Хапко плигнув їй назустріч, вхопив за спідницю і розпанахав її від стегна аж до п'яти. Потім, повернувшися до півника так, неначе нічого не сталося, зліг на нього і гарчучи став їсти. Ніколи ще дівчина не помічала, аби цей пес їв курей або кого-небудь рвав. Аж це вперше трапилося таке, і зрозуміла вона, що в собаці прокинувся звір, зачувши безборонну пустиню людської садиби. І буде рвати все, що тільки з ним тут зустрінеться, і прошептала:

      – Нехай же ти тямишся, покинута Богом, нещасна оселе.

      І, кваплячися, та не оглядаючися, та придержуючи правою рукою розірване місце, пішла з двору.

      А соняшна духота, все розпарюючи, текла з попівської садиби ворітьми на шлях; з хвірточки на яр, а з другої в сад. А посеред подвір'я Хапко доїдав чубатенького півника, вимазавши кров'ю собі всю груднину, до якої поналипало багато нарваного дрібненького пір'я.

      Ох, як я любив вас, священичі садиби в Україні. Ви вже позникали, але моя уява уперто тримає вас цілими, аби завдати більше горя кругом осиротілому серцю. Тільки з-за ваших тинів, тільки з-за ваших садків я чув дівочі голоси, що збуджували в моїм дитячім єстві ті почуття, з якими я, вже вирісши, ішов у життя, неначе дурний багач з золотими грішми на базар. Але який, походивши по ньому і не знайшовши того краму, що хотів купити, повертається в оселю своєї самоти з певністю, що вже й не знайде бажаного в житті. І ввесь його капітал буде жити з ним невитрачений і додаватиме гіркоти і так гіркому буттю на землі. Ох, як я вас любив, зниклі з лиця землі священичі садиби!

      Розділ одинадцятий

      Був вівторок, і був вечір. І Гордій Лундик думав, що його ведуть у якісь новочасні катакомби, коли грубий селянин над Чабановим яром зійшов по земляних східцях у землю, звелівши і йому йти за собою. Він би не дуже поспішав туди, якби за ним не йшов другий, сухий та мовчазний, з сокирою за поясом. Коли східці кінчилися, то грубий відчинив двері, в які всі поодинці увійшли. Це була дуже простора кімната з двома вікнами з правого боку і з двома вікнами з лівого боку, поробленими під самою стелею. У протилежнім кінці кімнати, над великим столом, застеленим білою цератою[63], висіла причеплена до стелі гасовка і освітлювала за столом трьох чоловіків, які зразу повернули голови до гостей. Грубий привітався:

      – А фортуни веселої панові Підотаманчому.

      – Коли такої, як ти, то цур їй разом з тобою, – обізвався з покуття широкоплечий чоловік, що там сидів у велюровім піджаку наопашки, з-під якого біліла вишита сорочка і на стану виднів зелений пояс. До нього був причеплений в піхвах довгий черкеський колодач[64]. З лівого боку стояв кріс[65] російського військового зразка.

      – Е, пане Підотаманчий, хіба я фортуна? Я тільки її рухома дуля, – засміявся грубий селянин.

      – А це кого ти привів? – спитався той, кого звали пан Підотаманчий, рвучи розмову про фортуну в самім зародку.

      – Це, бачите… Це ось хто. Лежу я вчора ввечері СКАЧАТЬ



<p>63</p>

Церата – клейонка.

<p>64</p>

Колодач – широкий кривий ніж.

<p>65</p>

Кріс – кремнієва рушниця.