Химерниця. Олена Печорна

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ їхати проти ночі… Як заблукаємо, до ранку не вибратись.

      Гальку спробувала заспокоїти всерозуміюча Ніна. Випнула груди, мовляв, не бійся, відіб’ємось, раптом що. Але це мало допомогло, бо подруга не вгавала:

      – Ну-ну… а мені страшно. Премося вночі… до відьми… – і голос стишила, озираючись.

      Але ліс стояв тихесенький, все одно, що онімів. Спокійний. Лише тіні довшали і сутінки вкривали темною ковдрою. Ні. Страшно тут. Галька навіть хрестика на шиї давай мацати. Чи є оберіг? Бува, не загубила?

      – Кру! Кру! Кру!

      Підскочила на возі, мов ужалена:

      – О, чуєте? Чуєте?

      Жінки й собі спохмурніли, однак взнаки не дали. Оксана ще й дорікнула зопалу:

      – А не треба було зі мною їхати. І сама б упоралась.

      Певно, так запускають незворотні процеси, бо Галину як прорвало:

      – Послухайте її! Ну. Впоралась би. А ми у психушку? Еге? Нерви підлікувати. Он, утрьох страшно, а якби саму відпустили? Та я б змучилась уся. Шо це воно за пригоди на нашу голову? Га? Жили собі спокійно. Нікого не чіпали. А приблудилось мале й дике, тепер у ліс катаємось, як на роботу.

      Ніна цитьнула:

      – Оксана буде їздити. Аби платили. Подумаєш, ліс. То перший раз заблудити можна, а коли дорогу знаєш, то й уночі – нічого. Доїдемо. Шурхіт довезе, хоч каміння з неба.

      Раптом угорі й справді загуркотіло. З несподіванки жінки голови попригинали. Слухають. А ревіння котиться собі, ліс пробуджуючи. В одну мить сосни захвилювались.

      – Що це воно таке? Грім?

      – Еге, а хмари не видно.

      Хмар не було, натомість запала темрява. Раптово, наче хто накинув велетенську чорну ковдру.

      – Диви, дівчата, ще грозу нажене.

      Галька, без того стривожена, на місці всидіти не могла і совалася на возі безперестанку:

      – Оце вляпались. Аж жижки трусяться. Правда. Може, завернемо? Поки не пізно.

      Їй відповів вітер. Загув, завив, заголосив. Жінки попритихали. Видно, таки бути грозі. Погано, якщо вона їх у дорозі заскочить. Ще й темно. Годі щось розгледіти. Шурхіт все одно, що в ніч пірнає.

      – Не можна назад, надто далеко заїхали, – зауважила Оксана. – Перечекаємо грозу у Шептулихи. Н-н-о!

      Коня не треба було вмовляти. Тварина відчувала наближення стихії, тому рухалась швидко. Жінки за підводу міцніше вхопилися, голови попригинали, щоб гіллям не зачепило. Галина з переляку очі то заплющить, щоб не так страшно, а за хвилину не втерпить – і вже дивиться:

      – Господи… Божечку. Понесла нас нечиста сила. Точно заблукаємо!

      Блискавка розрізала небо навпіл. Кістяки сосен, вихоплені з темряви, рештки спокою розігнали, й жінка ледь віжки з Оксаниних рук не вихопила:

      – Ні, Оксано, розвертай назад. Ну її, відьму…

      І тут сталося. Понеслося, закрутило, вивернуло. За гулом свого дихання не було чути, тільки й того, що волосся у всіх трьох під хустками чорними СКАЧАТЬ