Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях. Петро Кралюк
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях - Петро Кралюк страница 19

СКАЧАТЬ етносів: тюркських, готських, слов’янських тощо. Відповідно, поліетнічним було і її військо.[37]

      «Бій гунів з аланами». Johann Nepomuk Geiger, 1873 рік

      Після смерті Аттіли 453 р. гунська держава почала розпадатися. Насправді, це закономірно. Кочові держави, в яких велику роль відіграє «грабіжницька економіка», зазвичай не відзначаються стабільністю й не створюють стійких державних інститутів. Часто сила такої держави тримається на авторитеті вождів. Варто харизматичному вождю піти, як таке державне утворення починає руйнуватися.

      На зміну держави гунів на землі сучасної України прийшли інші кочові держави.

      У V–VII ст. етнічна ситуація на українських землях набула чіткої полярності. У лісових та лісостепових районах півночі й заходу зосереджувалися осілі слов’янські племена. Степові простори сходу й півдня опанували кочові тюрки. Південний берег Криму, який традиційно тяжів до Римської імперії, від початку правління імператора Юстиніана І (роки правління – 527–565) увійшов до складу Візантії. Щоправда, візантійцям вдалося утримати лише Херсонес, який став їхньою базою в Північному Причорномор’ї.

      Після розпаду держави гунів на теренах євразійського степу сформувалася могутня держава, яка в літературі отримала назву Тюркський каганат (552–745)[38]. Засновником цієї держави вважається Ашина. Про нього є легенда, ніби він народився від вовка й гунської князівни чи то від гунського царенка й вовчиці. Тобто тим самим «доводилося» походження тюркського правителя, який мав титул кагана, від гунських очільників.

      Тюрки прославилися вмінням робити з криці чудову зброю, що стало важливим чинником їхньої експансії. Адже така зброя часто була ліпшою за зброю їхніх противників. Скориставшись міжусобицями серед різних племен, нащадки Ашина опанували значну частину євразійських степів. 552 р. виникла Тюркська держава імперського типу, на чолі якої став каган Тумин. Останній доручив своєму молодшому братові Істемі підкорити західні степи, що й було зроблено.

      Залишки недобитих військом Істемі племен (приблизно 20 тис. чоловік) зрештою злилися в один народ, який став відомий під назвою авари[39]. Останні, скориставшись чварами булгарських племен, які жили на теренах сучасної Лівобережної України, підкорили їх. Також під їхньою владою опинилися й слов’янські племена. У 60-ті роки VI ст. авари, створивши власну державу, стали господарями Паннонії й грозою Центральної Європи. Верховні правителі держави аварів взяли собі титул кагана, розглядаючи себе як конкурентів тюркських каганів[40].

      Як і багато державних утворень того періоду, Аварський каганат був державою поліетнічною. Хоча, наскільки можна судити, панівним етносом у ньому були тюрки, принаймні тюркською була знать, верхівка. Також більшість державних посад у каганаті мали назви тюркського походження[41].

      Початок заснування Аварського каганату СКАЧАТЬ



<p>37</p>

Така версія, зокрема, була викладена в історичному романі Івана Білика «Меч Арея», який вперше був виданий у Києві в 1972 р. і який фактично тоді потрапив під заборону. У книзі була післямова, де автор намагався представити свої аргументи наукового характеру, що мали підтвердити його бачення історичних подій. Однак «Меч Арея» варто розглядати не стільки твір, що спирається на наукові факти, а як культурний артефакт, що виник в умовах післясталінської «відлиги» й дисидентського руху.

<p>38</p>

Про Тюркський каганат див.: Гумилев Л. Древние тюрки. СПб., 2002; його ж. Великая распря в первом тюркском каганате в свете византийских источников. Византийский временник. 1961. Т. ХХ. С. 75–89.

<p>39</p>

Етнонім авари має різні тлумачення. У тюркських мовах воно може означати бунтівники або руйнівники. Див. Відейко М. Україна: від антів до Русі. С. 131.

<p>40</p>

Халимоненко Г. Аспарух, Кубрат та інші. Сестра моя, Софія… К., 2016. С. 68–69.

<p>41</p>

Лавренюк В. Авари (обри). Тернопільський енциклопедичний словник: у 4 т. Тернопіль, 2004. Т. 1. С. 19.