Дикий. Гильермо Арриага

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ помовчав ще якусь мить. Підняв руку до голови й потер чоло.

      – Можу попросити в борг у підприємства.

      – Правда? А потім чим ми їм заплатимо?

      Батько покрутив шиєю, щоб зняти напруження.

      – Ми маємо перевести їх до громадської школи, – виголосила мати.

      Батько повернувся й поглянув на неї так, ніби вона його скривдила.

      – Їхня освіта – це все, що в нас є, – ствердив він.

      Вони знов замовкли. Батько глибоко зітхнув і взяв матір за руку.

      – Заплатимо, не переймайся.

      Вони думали, що я, занурений у свою тарілку, не звертав уваги на їхнє шепотіння. У мої дев’ять років нога ще не одужала. Батьки витратили всі заощадження на операцію та на медичні й лікарняні видатки. Розчаровані в уряді, вони відмовлялися звертатися до клінік соціального забезпечення. Нічого громадського, нічого, що пахне державною бюрократією. Ні шкіл, ні лікарень, ні роботи. А зараз вони не могли знайти спосіб, як оплатити приватну школу.

      Карлос провів мене в мою кімнату. Батько побудував її на першому поверсі, аби я не піднімався сходами, поки одужував після нещасного випадку (я більше ніколи вже не жив на другому поверсі). Всівся, задумавшись, на ліжку.

      – Думаєш, нам поміняють школу? – запитав я його.

      Карлос роздратовано зашипів крізь зуби.

      – Я башку знесу цій старій пройді, вона не має жодного права так поводитися з моєю мамою.

      Він стис щелепи, звівся на ноги і смикнув за простирадла.

      – Лягай уже, – наказав він.

      Я вклався в ліжко, і Карлос накрив мене ковдрою.

      – Добраніч, – сказав він, легенько погладив мені лоб і вийшов.

      Батькам удалося заплатити за школу вчасно. Вони розрахувалися з цим та іншими боргами, продавши автомобіль «Мерк’юрі», який батько обожнював. Він пишався тим, що придбав його після років тяжкої праці. Тепер же «мерк’юрі» й гордість втрачалися.

      Без машини батькові не лишалося іншого вибору, як їздити громадським транспортом. Пригадую, як він прокидався о пів на п’яту ранку, щоб помитися, поснідати й піти на зупинку автобусів маршруту Попо – Південь 73, розташовану на протилежному боці Річки Чурубуско[4]. Пригадую, як він повертався о десятій вечора, виснажений після двох змінної роботи.

      І вже не було кому відвозити нас до школи. О шостій ранку ми з Карлосом виходили з дому й прямували до зупинки тролейбусів у Сан-Андрес-Тетепілько. Ми перетинали якісь рівнини, де вапном були означені футбольні поля неправильної форми, що після дощів перетворювалися на трясовину. Ми перестрибували з каменя на камінь, аби не забруднити тванню уніформу, та неминуче підслизалися й забрьохувалися.

      На вході до школи нас зустрічав консьєрж, який мав перевірити чистоту уніформ, довжину волосся хлопців, довжину спідниць дівчат й особисту гігієну (чи підстрижені СКАЧАТЬ