Дороги, які нас вибирають. Юрій Мушкетик

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ а вночі сторожував. Осінні ночі довгі, знічев’я почав заникувати під повітку, де стояли вибракувані піаніно та роялі. Мав бездоганний музикальний слух, грав на багатьох інструментах, почав бринькати на піаніно, підтягувати голосники, міняти попсовані дерев’яні частини, струни. По кількох днях попросив випробувати два роялі. Вони годилися для продажу. Так став настройщиком роялів. Дожили з Тетяною віку в Чернігові.

      Трагічнішою виявилася доля Тетяниної сестри – Ольги. (Довга-предовга коса, печальні добрі очі, сумовитий голос і тиха пісня.) Пам’ятаю їхню старосвітську хату, чисто вимазану долівку з сонним котом, макітерку з насінням на столі. Взимку ми з братом приїздили із сусіднього села в гості на лижах, влітку приходили пішки. Пам’ятаю рясну шовковицю перед хатою, і ми на ній, наче горобці.

      Також рвала на собі жили, також стягнулася на господарство. Її чоловік, Іван, вивчився на водія, шоферував у колгоспі. Мала сина й дочку. Розпочалася Друга світова війна. Спочатку забрали на фронт Івана, далі – рити окопи – шістнадцятирічного сина, Григорія. У передвоєнні роки Гриша жив у нас, навчався у восьмому, дев’ятому класах середньої школи. Був це дуже міцний, кремезний парубійко, який завдавав немало клопотів учителям, але й мав надзвичайні музикальні здібності – грав на будь-якому знаному йому інструменті, йому доручили керувати музичним гуртком, він захопився, почав добре вчитися. Любив я його, і він мене… З огляду на нашу дружбу мене боялися зачіпати старші хлопці, навіть десятикласники. Бачу його усміхненим, хоч усмішка та якась насуплена, зі скрипкою в руках, з якої ллється то щемливе «Ой, не ходи Грицю» (дуже любив цю пісню, мов передчував свою долю), то жаркі законозисті «Гоп, мої гречаники». Обличчя – одухотворене, чуб як гай, сторчма – у нього ламалися найміцніші гребінці. Дужака сам, дужака був його батько – колгоспний шофер і мисливець. Два велетні в хаті, одного разу при мені посварилися, похапали сокири й порозбивали всі клітки з кролями, кролі розбіглися, розплодилися страшенно, «з’їли» весь хутір, вечорами обоє полювали на кролів, батько – з рушницею, яка набивалася з дула, син – з качалкою.

      Гриша, разом з іншими копачами, потрапив у полон до німецьких десантників, потім німці їх відпустили, він вернувся до свого села, у неділю пішов «на колодки» й там розповів, що бачив. У газетах писали, що німці худі, завошивлені, у дранті, голодні, він же бачив німців угодованих, в доброму обмундируванні, вони жерли шоколад і навіть йому дали одну плитку. Тієї ж ночі Гришу забрали. Наступного дня військовий трибунал військової частини, яка стояла у селі, у присутності його матері засудив Гришу до розстрілу за «антирадянську агітацію». У матері, Ольги, стався нервовий зрив, вона почала заговорюватися «Кров, кров, на синові кров» – з тими словами вийшла з трибуналу. Гришу таки взяв на поруки голова сільради, орденоносець, а Ольгу одвезли до психіатричної лікарні в Полтаву, відтак – край окупували німці і її слід загубився. Суворої зими сорок першого року моя мати та Гриша сліпою СКАЧАТЬ