Грушевський, Скоропадський, Петлюра. Даниил Яневский

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ самий час автор погоджується з висновком анонімного автора меморандуму Департаменту політичної розвідки Великої Британії, який відзначав, що навіть у травні 1918 р. «українські» селяни ідентифікували себе як «православних», «селян», які говорять «тутейшою мовою», є «руськими» – що не означає їхньої належності до українства. «Тому, – справедливо зауважує Я. Грицак, – шанси української інтелігенції змобілізувати селян-співвітчизників, уживаючи лише національні лозунги, були незначні. Тому вони свідомо використовували соціальне питання, щоб зміцнити національний аспект своєї пропаганди»[54].

      Саме тому лідери «українського руху» мусили радикалізувати свою позицію передовсім у земельному питанні до крайньої межі – і тут їхні інтереси та інтереси дев’яти з десяти мешканців «українських губерній» збіглися у часі і просторі. Скасування приватної власності на землю поза правом і законом вимагало застосування неправових, незаконних методів, терористичних за своїм характером. Отже, залишитися у політичному «мейнстрімі», зберегти для себе політичну перспективу на майбутнє означало необхідність послідовно фізично винищити всіх без винятку приватних власників-неселян за походженням, а також їхню «обслугу» – офіцерів, юристів, чиновників, попів, співробітників правоохоронних органів та, зрештою, всіх незгодних з програмою української Жакерії. Ось лише один із тисяч прикладів: місце дії – село Іржавці, тепер Ічнянського району Чернігівської області, селяни «розкуркулюють» класика української культури Левка Ревуцького – з тим, щоб за якихось півстоліття поставити йому в селі пам’ятник…[55]

      Не можна не відзначити справедливості твердження Я. Грицака про принципову різницю між російськими та українськими соціалістами (в даному разі – есерами). Російські обстоювали принцип передачі всіх земель у власність «общини», українські – індивідуальним господарствам, яких в «українських» губерніях було від 70 % на Чернігівщині до 97 % на Правобережжі. При цьому політична «програма» «українського» села передбачала:

      – розподіл поміщицьких земель;

      – скасування державних монополій на продовольство;

      – повернення до вільного ринку;

      – самоуправління «без комуністів, росіян та євреїв»;

      – скасування колгоспів та комун;

      – повагу до релігії;

      – повагу до місцевих традицій.

      Натомість інші, цілком умоглядні, як нам видається, твердження того ж дослідника нічого, крім подиву, не викликають. Наприклад: «<…> уряд України, як і інших новонароджених держав, був приречений (ким, коли? – Д. Я.) на здійснення державотворчого експерименту (виділено нами. – Д. Я.) в умовах безперервних воєн. З іншого боку, така комбінація дуже прискорила націєтворчий процес, який за інших, мирних умов, протривав би декілька десятків років»[56]. Читаючи таке, мимоволі запитуєш небо: а чи не зависокою стала ціна такого експерименту чи такого «прискорення»? Може, краще СКАЧАТЬ