Аномалія. Андрій Новік

Чтение книги онлайн.

      – Марто!

      – Я не розумію! – Дівчина зривалась. – Навіщо?!..

      – Марто! – Остап закашлявся одразу, як підвищив голос. За кілька секунд, коли дихати стало легше, продовжив: – Не панікуй, все буде добре.

      – Як це не панікувати? Ми у поліції! Марокканській поліції. Наші паспорти зараз пробиватимуть по базі. Про це тепер знатимуть у кожній країні, де я перетинатиму кордон.

      – Нічого страшного. Вони лише дивитимуться, коли ми прилетіли та чи є в нас марокканська віза.

      – У кожного?! Навіщо їм пробивати кожного? – Дівчина дедалі більше панікувала. – Невже вони думають, що хтось із тут присутніх міг організувати цей теракт?!

      – Ці теракти, – сухо виправив дівчину Остап.

      Він безперервно стежив за невеликим кабінетом у ніші прифронтальної стіни відділку. На неогородженому тісному клаптику капітан поліції – той, хто досі тримав у руках Мартин фотоапарат – гарячково про щось сперечався із двома підлеглими. Крізь гамір хлопець не міг розчути навіть слів подруги за спиною, не кажучи вже про допит друзів у протилежному від них куті. Єдине Остап міг стверджувати з впевненістю: із такою ситуацією місцева поліція стикалась вперше – розгубленість проглядалася і на їхніх обличчях.

      – Що? – перепитала Марта.

      Поодинокі краплі поту стікали з її лоба. Через висячий у повітрі пил струмені поту на обличчі перетворилися на сірі стрічки.

      – Ці теракти.

      – Гадаєш, такий був не один?

      – Їх було безліч. Найімовірніше, усім Фесом.

      – І ти так спокійно про це говориш? – Думками дівчини знову прошмигнули застереження батьків.

      – Ми нічого не можемо вдіяти, – мовив Остап, картаючи себе за те, що повторює слова Віталія, і за мить додав:

      – Йде.

      До українців підійшов охайний чоловік у червоній сорочці та з дрібною щетиною на втомленому обличчі. Він віддав Марті фотоапарат. Практично видерши його з рук араба, дівчина одразу відкрила тонку кришечку, припасовану збоку, та зазирнула всередину.

      – А де картка? MicroSD-карта пам’яті!

      – Вилучена як важливий доказ.

      – Вилучена? Що?! Ні! Ні-ні-ні-ні…

      – Марто, заспокойся. – Остап намагався втихомирити подругу, але це виявилось марною справою.

      – Сам заспокойся! Там мої фотографії. Вони мені потрібні.

      – На жаль, ми не можемо повернути вам картку. – Поліцейський не вперше пояснював схожу ситуацію і вже не звертав уваги на жодні емоції.

      – Я… я скаржитимуся! Покличте керівництво.

      – Досить! – Остап вхопив дівчину за лікті та міцно притиснув до себе. Заговорив українською, щоб держслужбовець не зрозумів: – Вони її повернуть. Прошу, зачекай, поговорімо з ним та з’ясуймо, що до чого. Не психуй, ми ж ні в чому не винні.

      – Та пішов ти!

      Вона вирвала руку та відійшла на кілька кроків назад. Обійнявши долонями обличчя, Марта СКАЧАТЬ