Святослав (укр.). Семен Скляренко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ щось везе з собою – той козу, інший – вівцю, ще один – бранку з поля. Спробуй поговорити з ними, – не перекричиш, клопоту не оберешся, ще й до князя на суд потягнуть. А хто в князя за гридня дорожчий? Інша справа ремісник з передграддя чи купець з Подолу. З них можна запитати, з них можна і взяти. Для того й стоїть на воротях сторожа – береже князя со дружиною, але й себе не забуває.

      Добриня зупинив коня біля хиж, що купчились одразу за гридницею. Тут жили його друзі – такі ж княжі гридні, як і Добриня. І зараз вони, почувши тупіт коня, вискакували з хиж, товпились, дивились, що то за вершник їде по Горі.

      – Та це ж Добриня, – виступивши наперед, заволав раптом один з них, височенний, широкий у плечах, майже голий, в самих тільки ногавицях хлопчина, якого всі прозивали Туром. – Гей, Добринє, де єси бував?

      Добриня нічого не відповів, зіскочив з коня і, поставивши до дерева щит, подав обидві руки Малуші.

      – Правду рече Тур, – закричали тоді кілька гриднів, – де ж бував ти, Добринє, де дістав таку дівчину красну? У печенігів а чи хозарів?

      Малуша розгублено озиралась на здорових, червонощоких, вусатих хлопців, що обступали її колом, сміялись, сіпали за руки, навіть за косиці. Вкрай знітившись, вона відступила, благально поглядаючи на брата.

      Суворий і замислений стояв Добриня. Він співчутливо поглянув раз і вдруге на Малушу, зиркнув сердитими очима на друзів-гриднів і нарешті крикнув:

      – Самі печеніги ви суть, а не гридні! А ти, Туре, що собі мислиш? Сестра це моя, Малуша, чуєте, сестра!..

      І враз ніби холодним вітром хльоснуло вусатих хлопців. Тепер вже вони знітились, замовкли, іншими нібито очима, ласкаво й тепло, поглянули на дівчину.

      – Так чому ж мовчав? – промовив нарешті той самий Тур, що заварив усю халепу. – Сказав би, то воздвигли б славу… – Але він на цьому не кінчив, а, широко розставивши босі ноги і взявшись руками в боки, додав: – А коли така притичина вийшла, то скажу: від роду не бувало, щоб жона під щитом виїжджала на Гору. Зичу я, Тур, і буде тобі, Малушо, тут, на Горі, велика честь і щастя.

      У першу ніч, коли Малуша з’явилась на Горі, Добриня не знав, що з нею робити. Сам він, разом з двадцятьма гриднями, жив у хижі під стіною і покласти Малушу там не міг. Гридні – хлопці прості, і випити, й погуляти зугарні, але щоб дівчина спала поміж ними – не бувало. Одвести її в якусь із хлівин, де живуть з родинами ремісники й кузнеці, – але ж він нікого з них не знав. Про це й думав він, сидячи на призьбі своєї хижі. Добре, що хоч Малуша цього не відає: вона встигла вже обійти весь город, а тепер пішла до требища, де жерці складали вечірню жертву.

      І тоді допоміг йому гридень Тур, той самий, що недавно глузував з Малуші, побачивши її під щитом на коні.

      Він підійшов до Добрині нібито знічев’я, постояв, почухав п’ятірнею волосся, винувато сів.

      – Щось ти невеселий? – почав Тур, дивлячись на Добриню.

      Добриня обернувся до Тура подивитись, чи не збирається той знову глузувати. СКАЧАТЬ