Святослав (укр.). Семен Скляренко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ прикипає руками до лутки вікна. Ні, вона не помилилась, десь здалеку, із схилів передграддя, а може, й з берегів Дніпра, долинає крик людини. Крик цей народився далеко, але, здається, лунає зовсім близько, поруч з теремом.

      – Княгинє, помилуй! – вчувається княгині Ользі, і вона стоїть, напружено слухає, що ж буде далі.

      Та крик більше вже не повторюється. Народившись вдалині, він там і завмирає.

      – Що це? Що це? – шепоче княгиня.

      «Невже це смерд Векша? Ніч темна, час пізній, саме в таку годину мої гридні вершать суд…»

      Вона молиться й не чує, як тихо відчиняються двері до світлиці, хтось зупиняється на порозі. Це священик Григорій. Він живе тут же, в теремі, внизу, бо небезпечно християнському священику бути там, де його храм, – біля ручая на Подолі. Та й кличе часто княгиня його до себе на бесіду.

      От і зараз прийшов він, у чорній рясі, з євангелієм у руці, стоїть на порозі, дивиться на княгиню, яка впала на коліна перед образом Христа, і смутна посмішка пробігає по блідому його обличчю.

      – Хто це? – одриває голову від підлоги й обертається до священика княгиня Ольга.

      – Це я прийшов до тебе, – тихим голосом відповідає він. – Адже ти мене кликала?

      – Так, я тебе кликала. Іди сюди. Сядь, отче.

      Княгиня встає, стомлено сідає в крісло, недалеко від неї на лаві сідає священик. Тепер він бачить, що княгиня дуже схвильована. Про це свідчить бліде обличчя, блискучі очі, стиснуті уста.

      – Княгиня молилась, і це добре, – починає священик. – Але чому нині княгиня неспокійна?

      – Мені страшно, отче.

      – Чому?

      Вона дивиться за вікно, де тихо колишеться гілля дерев, і спроквола говорить:

      – Бачу я навкруг велику землю, багато племен і родів, що прожили безлік віків, перемогли ворогів, збудували городи…

      – Ти речеш правду, княгинє, – згоджується й похитує сивою головою священик. – Велика Руська земля, дужа, незборна.

      – Немало трудів, – веде вона далі, – поклали батьки мої, князі, щоб з’єднати племена й роди, одбити ворогів, – скрізь знають нині Київ і Русь.

      – І ти, княгинє, немало зробила, – додає священик, – устроя Русь, ти биша для неї, аки денниця перед сонцем, сяяша, яки місяць уночі.

      Вона дивиться на нього широко розплющеними очима, в яких грає відсвіт свічі, бере руку й запитує:

      – Але що робиться нині? Звідки цей каламутний потік, що бруднить чисту воду нашу, звідки вітер, що збиває спіле жито?

      – Про що ти мовиш, княгинє?

      Княгиня сплескує руками, а потім прикладає їх до серця.

      – Колись люди мої жили родами своїми, і в кожному роду панували тиша і мир, колись роди були єдині в племені своїм, а племена стояли тільки перед ворогом і богом.

      – Світ незмінний, княгинє, – вгадує нитку її думок і відповідає священик, – ми тільки іними очима зримо й бачимо його.

      – Ні, СКАЧАТЬ