Святослав (укр.). Семен Скляренко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ трутнів.

      Колись-то Ярина не думала б так і не сказала, та й чого б вона стала це говорити! Але скільки вже літ бачить вона й чує, як до князів ідуть оці бояри, воєводи, купці й сли, що живуть на Горі, як обсідають їх тіуни й ябетники[41] і як кожен із них просить собі пожалування – землею, лісами, водами, а то просто золотом і сріблом із скотниці княжої.

      Тільки Ярина ніколи не просила в князів пожалування, самі ж вони про неї забули. Просити, а чого просити? У її руках ключі від теремів княжих, усіх покоїв, скотниць, клітей. Хотіла б Ярина – і одяглась би, і взулась, мала б повну скриню всякого добра…

      Чому ж у Ярини так порожньо в хлівині, в скрині її, що стоїть біля ліжка, є тільки два сувої полотна, які напряла й виткала власними руками. З добра у Ярини є кілька сорочок, черевики й платно[42] носить, поки зносяться, та ще має платно – дарунок княгині, у якому подає князям у стравниці.

      І не за тим тужила зараз ключниця Ярина, не за тим шкодувала, що нічого не має. Їй, старій і убогій, здалося цього вечора, що в неї вкрадено душу.

      4

      Ніч. Гора спить. Вряди-годи на стінах чути кроки, тихі голоси – там стоїть сторожа, береже город, не змикає вій. А в теремах бояр і воєвод, у хижах попід стіною – темно, тихо, там ходить сон.

      Як червоні жарини, поблискують лише кілька вікон у теремі княжому. Одно вікно світиться від Дніпра – там окреслюється чиясь тінь, іноді вона колихнеться, іноді вирівняється й надовго застигає.

      То біля вікна стоїть княгиня Ольга. Тільки стемніло, лягла вона, довго лежала в темряві, намагалась заснути, але бажаний спокій не йшов до неї, думки заважали спочити.

      От вона й запалила свічу на столі, стоїть біля вікна, дивиться на нічний Київ, на темну Гору, стіну, зорі, що тліють вгорі й срібним пилком одбиваються на плесі Дніпра, дивиться на далекі сірі луки й береги.

      Чому ж у цю пізню годину, коли все навкруг спочиває, не спить княгиня Ольга? Стурбувала її звістка про печенігів у полі, може, налякали слова купців про нову фортецю на Дону чи, може, просто як жінці удовиці тоскно їй і неспокійно в цю задушливу теплу ніч: тіло гаряче, ложе холодне, поруч вчуваються тихі слова і дихання.

      Та ні, не це турбує, не це не дає спочити княгині. Колись, як мужа її Ігоря вбили в землі Деревлянській, довго вона не могла спати ночами, все ждала, що він прийде. І коли переконалась навіть, що не прийде, однаково думала про нього, згадувала, ждала. Але все це було давно, вже сини її підростають, в них вся любов і душа княгині.

      Не новина для неї й звістка про печенігів у полі. Скільки живе Київ – стоїть він, ніби богатир, на цій високій горі на сторожі земель. Багато орд проходило мимо нього, були такі, що пробували лізти на його стіни, але всі вони розсипались, як пісок на березі Дніпра.

      Не страшні Києву й печеніги, що, як пси, блукають з своїми улусами в полі.

      Мислить княгиня й про фортецю над Доном – Саркел. Не вперше вже стикаються СКАЧАТЬ