На брата брат. Юрій Мушкетик

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ розуму…

      – Писар його туди спровадив.

      – Якщо й так, то правдиво вчинив.

      Супрун вибив з люльки об підбор Матвіїв тютюн, натопкав свого – давкого, ядучого. Жар з люльки перебігав у траві іскрами, згасав. На небі засвічувалися лампади зір. Далеко-далеко, на протилежному кінці села, зринула дівоча пісня:

      Баламуте, вийди з хати

      Хочеш мене закохати,

      Закохати та й забути

      Всі ви, хлопці, баламути!

      Той самий «баламут», ще з їхньої парубоцької молодості. А далі:

      Ой на горі вогонь горить

      Тим пісням на відповідь на сусідній вулиці відгукнулося густе, парубоче:

      Ой да розвивайся, ой да сухий дубе, —

      Завтра мороз буде,

      Ой да убирайся, молодий козаче,

      Скоро похід буде

      Дівчата співали про кохання, хлопці – про похід. Дівчата чекали парубків, парубки чекали походу, щоб вернутися із звитягою, заслужити кохання. Одвічний шал крові й одвічна омана. Журавки вже знали це, й однак пісні торкнули в грудях струни ніжні та сумні, й вони задзвеніли срібними споминами. Але навіть та печально-солодка мить не вивела їх із рову, яким брели. Здавалося, і доокіл, і в них все було, як і колись, і вони були такі, як і колись. Але й не такі. Рішуче, не такі. Свідомо чи позасвідомо намагалися вернутися до себе, колишніх, але почували, що не можуть. Щось незриме, невловиме стояло поміж ними, стіна, якої не видно й немає, і яка однак є, і яку не можна повалити. Та стіна – час. Він багато чого поміняв у них, обснував павутинням думок, звичок, віри й недовіри – насамперед до самих себе. У душі у того і в того трохи вогню вигоріло, натекло туди іншого, помінялися кольори… Той вогонь горів не в одне, розносив їх у боки. Обом було прикро з того, й обоє не поступалися.

      – …Є й інші достойні.

      – І багато їх? – з глузом.

      – Та з півдесятка набереться!

      – А хто ж перед веде?

      – А хоч би й полковник мій.

      Матвій також вибив попіл з люльки, більше люльку не напаковував:

      – Я не кажу, що пан Мартин Пушкар не достойний…

      – Ще б пак… Хто одважиться шемряти проти нього. Всю війну під Хмелевою корогвою… В усіх битвах… Де найжаркіше, де проріха – там і він. Тілом власним затуляв проломи…

      – Валечний козак. Але й Виговський… Ти його і знаєш, і не знаєш. Найдовіреніший чоловік Хмеля… Золотий розум. За віру християнську живота покладе… Товариство кричало на гетьмана його.

      – Десять горлянок старшинських.

      – Неправда!

* * *

      Той день стояв перед його очима.

      Була остання неділя серпня тисяча шістсот п'ятдесят сьомого року, літо догоряло, черепичні дахи будинків пашіли спекою, і все місто, обваловане, обнесене високою стіною, здавалося однією великою пательнею, і на тій пательні, на широкому, чисто заметеному, посиланому пісочком гетьманському дворі смажилися в святкових жупанах, опушених СКАЧАТЬ