Название: Аптекарка
Автор: Ингрид Нолль
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Жанр: Современные детективы
isbn: 978-617-12-6876-0
isbn:
Одного дня Левін приніс мені ніж для нарізання м’яса та сервірувальну виделку ― це було фамільне срібло з вигравіюваною монограмою. Зворушена, я розглядала майстерні орнаменти з грецьким сплетінням, петлясті ініціали та дрібні сліди буднів, які залишилися на лезі після трьох поколінь.
– Вони прекрасні, – промовила я. – Важко повірити, що твій дідусь із ними таки розлучився.
– Усе не зовсім так, – сказав Левін і почав гострити ножа мусатом. Дідусь, мовляв, більше не потребує таких речей, адже у нього зубний протез, який зроблено так-сяк – через його власну скупість – а м’ясні страви йому доводиться розварювати, поки ті не стають м’якими, мов масло.
– Я не можу на таке пристати, – відказала я голосом, сповненим рішучості. – Мені мало радості з украдених речей. Віднеси все назад.
Левін лише посміявся з моїх слів: мовляв, срібло все одно дістанеться йому в спадок, тож чи варто чекати, поки такі красиві речі псуватимуться на очах?
Я здалася, сприйняла всю цю історію за запізнілу хлопчачу витівку і дуже швидко звикла до приборів, яких із часом ставало все більше.
Доріт висміювала мене, коли я читала їй лекції про нікчемність усіх матеріальних цінностей: моя подруга неприкрито визнавала, що полюбляє купувати дорогі речі. Вона звинувачувала мене в нещирості. Хоча краще назвати це применшенням: я ненавиджу хвастощі. Щоправда, спустити тисячку на якусь дрібницю – японську фігурку нецке, вишуканий перстень у стилі модерн із перлин та емалі, сумочку класу люкс – завжди було мені до вподоби. Саме тому я й не влаштовувала Левіну справжніх сцен, коли він приносив мені прикраси своєї бабусі. То були скромні речі тонкої роботи, усі – із золота. Зрештою, я робила для нього так багато, витрачала на нього гроші й переймалася його зацікавленнями. Срібні столові прибори та золоті прикраси були проявом його кохання, так треба було на це дивитися. Залишалося тільки питання з дитиною.
Більшість моїх однокласниць або вже мали дитину, або ж зробили кар’єру. Вера, яка мала виходити заміж першою, одразу ж після випускного, викликала в нас усіх незначний жаль. У неї, так невчасно, не було освіти, але натомість у двадцять уже була перша дитина. У нас у цьому віці були зовсім інші думки: хтось поїхав мандрувати Америкою, а хтось занурився у ще вільне на перших семестрах студентське життя. Тоді ж мало-помалу утворилися сталі пари, я щороку отримувала повідомлення про чиєсь весілля чи народження первістка. Через десять років після випуску на зустрічі однокласників усі раділи великій кількості фотографій з малюками.
Я не належала до тих, хто зробив кар’єру чи пережив якісь пригоди, як і не входила до числа щасливих матерів. Звісно, були ще інші люди мого штибу, але я не товаришувала з ними в шкільні роки, та й зараз вони видавалися мені нецікавими.
Наступного дня після зустрічі однокласників мене краще було не чіпати. Хвора і депресивна, я пролежала весь день у ліжку з відчуттям власної меншовартості. У мене, напевно, взагалі не буде дітей. СКАЧАТЬ