Вода з каменю. Саксаул у пісках. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ бетховенської музики покотилося на європейські простори – зостався біля Маркіяна здивачілий гетьман Розумовський, який усе життя пролакузив біля царициних пантофлів, а на старість взявся воскрешати для себе свій край в палацових оранжереях – для розваги, для сентиментальної сльози. Розкопував генеалогію свого роду, щоб довести нащадкам, що він не з простих пастухів, його втішали бандурою і піснею кріпаки, і байдуже йому було, що занапащений ним самим народ до завтра міг замовкнути й забути, хто він, а в історії залишився б тільки звироднілий старець із своїм гербовником.

      Хіба не сталося так в Галичині? Хто вони нині – Острозькі, Корибути, Шептицькі – перевертні з русинським родовим коренем? Що за користь з їх генеалогії людям, яких назвали рутенцями, а вони й не знають, – їхнє це ймення чи ні? Хто з них, родовитих, полегшив їх панщизняну долю, хто взяв їх пісню, казку, леґенду і показав світові – ось живе вітка українського народу, не загубилася, не заникла, не розпорошилася, бо – творить! Де ви тепер, прославлені колись духовні провідці, про що ви дбаєте, опріч того, щоб знайти найвигідніше місце біля габсбурзького корита? Про що дбаєте і ви, отці духовні, крім доходів з хрестин, похоронів і парастасів? Хто підніме голос за вашу паству, яка забула свій родовід?

      – Хтось мусить це зробити, не гаючись, – сказав Маркіян уголос.

      Любимський не здивувався, він знав, про що подумав тепер Шашкевич. Підвівся з крісла – високий і сивий, його поморщене обличчя просвітліло, натхненно спалахнули очі, роки, що хилили спину, мовби враз покинули його, він стояв прямий, величний – так, може, виглядав Кампанелла в ту мить, коли в темній тюрмі закінчив писати «Місто Сонця». Любимський взяв Маркіяна за плечі і довго так тримав їх, стискаючи, немов хотів увесь свій досвід, знання, життєвий тягар, прагнення, якими жив, перелити в нього дотиком тремтячих рук.

      Врешті заговорив:

      – Я записав, Маркіяне, усе своє життя: що думав і пережив… Ось тут воно, – він показав на товстий рукопис, що лежав на столі. – Передам його тобі, давно постановив. Не маю більш кому… Не все ти візьмеш з нього і не треба всього брати – тільки силу, а розпач відкинь, його й так забагато на світі, нині треба бути міцним. Ти почнеш писати свою книгу, напишеш, її уздрить народ. Може, тобі пригодиться прожите мною життя. Як підвалина для нового будинку. Тобі проректи нове слово, а щоб воно мало вагу, слід заглянути в минуле. Відкинь старий непотріб, але візьми стару пісню, бо ж вона не давала пропасти людям протягом віків неволі. І не забувай, що єси сином Русі, за яку вмерти повинен. Бери, – подав йому рукопис. – І йди. Я дуже старий, я мушу нині тобі своє віддати.

      Маркіян узяв рукопис, та не йшов. Обличчя бібліотекаря стало восково-жовтим, очі запалися під лоб, молодече яскріння вгасло в них, як тільки він замовк. Любимський опустився у крісло і ще раз повторив:

      – Іди…

      – Я покличу лікаря, пане маґістр.

      – Не треба, я здоровий… А втім, найкращий лікар для мене – ти, бо продовжиш моє життя… Нова ланка в безкінечному СКАЧАТЬ