перш за все парк був живим організмом, велетенським, зеленим, рухомим. Він дихав на пагорбах понад старим центром, вбираючи в себе щоденну втому міста, він огортав кожного, хто вступав під гіллясте склепіння. Перша сигарета, перша пляшка портвейну, перша серйозна бійка, перший дівочий поцілунок – скільки тих ініціацій пройшло в більшості мешканців міста (і в тебе особисто) у затінку цих кущів, на цих нерівно асфальтованих алейках. Повільно крокуючи однією з таких алейок паралельно гранітному парапетові, Шлойма пригадав свої нічні повернення парком додому, на Московську, десь у першій половині сімдесятих. Він тоді ще не писав віршів, але вже декламував, і перемігши на шкільному конкурсі читців, потрапив до «сімки». Четверо хлопців і троє дівчат у традиційних тоді строях «білий верх, чорний низ» були неодмінною складовою всіх загальноміських урочистих вечорів: 8 Березня, 1 та 9 Травня, 7 Листопада і 2 лютого, локальне свято, день визволення Ровно від німецько-фашистських загарбників. Час виходу «сімки» на сцену завжди припадав аж на кінець урочистих засідань, після довжелезної доповіді першого секретаря обкому з переліком досягнень трудящих міста й області, вже аж перед самим початком урочистого концерту. Піонери своїми дзвінкими голосами тарабанили холерично-хореїчні рядки величальних віршиків, попередньо накурившись у туалеті. Тексти віршиків створювались здебільшого місцевим автором з дивним прізвищем Можаєнко, до якого він сам чи хтось із його предків приточив у кінці літерку «в». Товариш Можаєнков і сам часом впадав за лаштунки, аби проконтролювати, чи випадково не перекрутив хтось із декламаторів його рядків, не змістив наголоса, не спотворив змісту. Масними й ніжними очима позирав він на молодих актрис, котрі обсмикували спіднички перед виходом на сцену, а також і на молодих акторів, особливо – на танцюристів, у яких трико щільно обтягали всі принадні вигини та опуклості їхніх мускулястих тіл. Як усякий справжній поет, товариш Можаєнков повнився любов’ю до усього світу, а в тім, що ця любов була надміру плотською, тілесною, його вини не було, бо все це були вже прошуки науки фізіології, яку лише помилково, через недогляд не внесли свого часу до реєстру лженаук. «Дивно, чому це Можаєнкова не було сьогодні на письменницькому зібранні? – майнула думка. – Померти він іще б не мусив, зараз йому десь коло сімдесятки… Чи, може, його до Спілки не прийняли?..»
Переважна більшість «урочистих засідань» відбувалася в театрі. Так, саме в театрі, там, де сьогодні увечері накручені Маульвюрфом актори проговорюватимуть твій вар’ятський текст, твій геніальний текст, твій вистражданий, виболений, твій постмодерний, приховано стьобний, твій сякий-перетакий і ще якийсь там текст. Споруда театру сьогодні не зовсім та сама, бо він, театр, горів десь у другій половині сімдесятих, а потім довго відбудовувався. Та все ж – це театр, і тоді він час від часу робився вмістилищем кращих представників народу, який населяє місто та околиці. Кілька разів на рік «ровенчани», вони ж «рівняни», вбиралися у святковий одяг,
СКАЧАТЬ
