Сатирикон-XXI (збірник). Олександр Ірванець

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ таксі буде хвилин за двадцять.

      Після чаю Уляна, ще раз визирнувши у вікно, потиху піднялася з братом сходами зі свого сьомого на дев’ятий поверх і вже звідти – на дах. Шлойма роззирнувся: праворуч ген далеко внизу розкинулися дахи Західного сектора, всіяні сателітними антенами-тарілками, понад ними де-не-де випиналися вежі готелів: «Хілтон», «Маріотт», «Європейський-Гоф».

      Уляна перехопила його погляд.

      – Ми з Миколою й Ільком часом виходимо сюди, подивитися у ваш бік. – Уляна сумно всміхнулася. – А квартири з вікнами на захід у нашому будинку отримують тільки співробітники обкому. І ще – дехто з органів. У них ваше телебачення береться. В кого три програми, в кого й чотири. А не тільки «Радіо-еф-ем». До речі, ми тебе по радіо чули, коли ти виступав, про ваш театр, про свою п’єсу розказував. У тебе ж десь прем’єра незабаром…

      Та слід було поспішати. Вони пірнули з даху в люк першого під’їзду, збігли до ліфта металевими сходами, фарбованими салатовою фарбою. На щастя, ліфт, який саме стояв на дев’ятому поверсі, виявився у робочому стані. З’їхавши донизу, Шлойма залишився в під’їзді, а Уляна визирнула з вхідних дверей.

      – Давай швиденько, таксі оно стоїть. – Вона всунула братові в руку якогось папірця і поцілувала у щоку.

      Шлойма виступив на півкроку, прикриваючись дверима. Просто перед сходами в під’їзд стояв червоненький 412-й «Москвич» з гострими закрилками й лампочкою на даху кабіни. По лампочці були помальовані шашечки, певно, гуашшю – не олійною ж фарбою вони могли бути помальовані. Хоча, якщо лампочку ніколи не вмикати…

      Він швиденько гепнувся на продавлене сидіння поруч з водієм і видихнув «Поїхали». «Куди „поїхали“? – перепитав водій, носатий і лисуватий дядько в сонцезахисних окулярах і картатій тенісці. – І ви ще свого талона не пред’явили».

      Шлойма зиркнув ліворуч. Крутоплечі постаті на лавці біля третього під’їзду, щось запідозривши, позирали в їхній бік.

      – Поїхали-поїхали, – вже майже благально зашепотів Шлойма до водія, простягаючи йому папірця, отриманого від сестри. – Виїдемо з двору, а там я скажу, куди їхати. Їдемо… Їдемо… – Вся рідна географія разом з топонімікою вмить вискочила кудись із голови. – Їдемо… на Кузнєцова! – сяйнула нарешті назва бодай однієї з вулиць у рідному місті, по сей бік Стіни. Крутоплечі постаті коло третього під’їзду вже потрохи рушили в їхній бік, про щось між собою перемовляючись.

      Водій нарешті увімкнув запалення, подивився у дзеркальце, й «Москвич» кількома ривками, з чахканням виїхав з двору.

      Випірнувши між будинків поза магазином «Електроніка», вони звернули на Млинівську і, лишивши ліворуч Грабник, хвилини за три досягли перехрестя Ленінської й Кузнєцова, яке сьогодні вранці Шлойма вже проїздив, хоча і в іншому керунку, перпендикулярно теперішньому. «Москвич» переповз перехрестя й, з’їхавши ще метрів сто донизу, спинився. Шлойма поліз до кишені. Раптова думка про те, що він не має тутешніх СКАЧАТЬ