Бодай Будка. Наталка Бабіна

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ сьогодні дополоти, третій раз, – і Маня нарешті удалилася.

      Коли спина Мані пропала за плотом, Ленка повернулася до дівчат.

      – Чем вам помочь, девочки? Сейчас, потом, вообще? Не бойтесь просить, не бойтесь говорить.

      – Спасибо.

      – Вы одни? А где тетя Света, тетя Галя?

      – Они хотели приехать, но пока не надо.

      – У вас есть деньги?

      – Да, спасибо.

      – А хозяйство? Помощь нужна?

      – Спасибо, тетя Маня пока будет смотреть. Потом решим.

      Телефони весь час подавали сигнали, і розмовляючи з Леною, дівчата поглядали на екран, швидко набирали повідомлення. Нігті їхніх пальців, що хутко бігали по екранах, були покриті дрібненькими малюнками, добре роздивитися я їх не могла з-за вікової короткозорості.

      Лена погляділа на мене.

      – Ясно, что мы с тетей Аллой не сможем вам заменить маму, но… Мы хотим и будем пробовать это сделать. Мы вас не оставим.

      Дві дівчини дивилися на нас великими сивими очами. Все ж дещо вони від матера успадкували. У Оксанки були такі самі.

      Сівши в машину, Ленка проговорила неголосно, відповідаючи на свої думки:

      – Не знаю, может, и правда, надо было розгами…

      – У них своє життя, Лена, свої манери, свій час. Ми, мабуть, багато чого вже сприймаємо просто інакше. Ну, й те, що ми подруги їхньої мами – для них не причина нас аж так любити…

      …Мовчки ми їхали селом, широкою страдецькою вулицею, мимо доладних, добротних домів та осель. Страдче – село давнє, багате, більшість людей тут баптисти ще з тих часів, коли цю віру привезли на початку двадцятого сторіччя з Америки ті, хто їздив туди на роботу; кількість баптистів виросла з роками, тепер майже все село не п’є та ходить не до православної церкви, а на молитовні збори в дім пресвітера.

      Тільки я про це подумала, як Ленка загамувала.

      – На что там Золота Мова намекала про похороны, какой такой «він» не захочет ее хоронить? Кого имела в виду? – вона глянула на мене і стала розвертатися. – А ну-ка, давай заедем к Петру Федоровичу.

      Петро Федорович – це той самий страдецький пресвітер, який керує тут баптистською громадою. Один із тих численних клієнтів Зорі-над-Бугом, який став її приятелем та другом. Приятелем та другом Зорі стала також велизна сенбернариха, у чому ми переконалися, коли вийшли з автівки на дворі пресвітера: вона ледь не перекинула Ленку, так радісно скакала на неї.

      Я огляділася. Двір, по якому сенбернариха, облизавши Ленку, стала весело нарізувати кругалі, вельми доглянутий і акуратний; на середині – велика кругла клумба квітніє пишними ружами; розложисто червоніє рай-дерево біля цеглового муру огорожі, трохи далій – блакитні ялини разом з жасмином та бузом; побіч – цілий комплекс спортивних тренажерів під навісом. Сам Петро Федорович вийшов до нас із відчиненого гаража на дві машини в робочому комбінезоні, витираючи руки шматкою. Він СКАЧАТЬ