Земля мертвих. Жан-Кристоф Гранже

Чтение книги онлайн.

      – Мене відсторонили…

      – Не кажи так.

      – Саме так. Відсторонили, але це все одно, як добре подрочити. Відчуваєш приниження, але насамкінець надходить полегшення.

      Слова на довершення розмови.

      Корсо встав і спробував пожартувати:

      – Ми виконаємо роботу, однак навряд чи знайдемо щось нове. Але треба ж якось угамувати ЗМІ та публіку.

      – Еге ж, – промовив Борнек і став обличчям до співрозмовника. – Корсо, хіба я тебе не знаю? Ти впевнений, що зможеш упоратися краще від нас. Гаразд, бажаю успіху. А я собі їду у відпустку.

      Корсо попрямував до кабінету. Проходячи повз Нарковідділ, почув, що там аж гай шумів: обговорювалася вчорашня перестрілка. Він прискорив крок, щоб не натрапити на копа з їхньої бригади.

      – Коменданте Корсо?

      Він обернувся й зіштовхнувся віч-на-віч із журналістом, імені якого навіть не пам’ятав, – той завжди вештався коридорами Судової поліції. Корсо не ставився вороже до газетних писак – вони багато патякали, але не більше, ніж міг сказати адвокат чи суддя. На відміну від своїх колег, він не вважав їх стерв’ятниками. Радше копи були яструбами, бо самі живилися чужою кров’ю.

      Чоловік наближався до нього з простягнутою рукою. Корсо не відповів на вітання – він ненавидів рукостискання.

      – Ви не могли б мені сказати кілька слів про операцію, яка відбулася цієї ночі на дільниці Пабло Пікассо?

      – Я не працюю в Нарковідділі вже цілих п’ять років.

      Він пригадав собі, як звати чолов’ягу: Трепані або ж Тріварі. Йому доводилося раз чи два відповідати на питання кумедного хлопця. Банькаті очі, маленький ротик – викапаний Скажений Кролик[17].

      – Але є один повішений, троє вбитих і троє потерпілих від кульового поранення – не схоже на паризьке передмістя, більше на Хуарес або Медельїн[18].

      – Можете запитати про це в моїх колег.

      – Просто пригадав собі, що ви там зростали.

      Часом журналістам удається довідатися про те, чого не знає навіть сама ГІПН[19].

      – На вашу думку, яке майбутнє очікує квартал?

      – Я не маніяк-підпалювач, на мене навіть не розраховуйте. Я вірю в розвиток передмістя. Більшість його мешканців – прекрасні люди.

      Журналіст із розумінням усміхнувся.

      – За ваших часів там не вішали людей на ліхтарях.

      Йому закортіло відповісти, що існували інші розваги, лише відбувалося все у підвалах. Але вчасно схаменувся.

      – Ватажки намагаються нагнати страху, – проказав він якнайспокійніше. – Марні сподівання. Ще раз повторюю: вони складають лише невеличкий відсоток населення передмістя, і там працює поліція, яка здатна виявити їх та арештувати. Досить таврувати ці квартали.

      Він сам не йняв віри своїй політкоректній промові. А згадуючи СКАЧАТЬ