Курячий бульйон для душі. Эми Ньюмарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Рік тому я була в достеменно такому самому становищі, що й ти.

      Ґейлі пояснила, що вона подолала свій харчовий розлад минулого літа й цілком упевнена: це табір урятував їй життя. Я щиро повірила, що він порятує й моє.

      Усю решту часу мого перебування в таборі Ґейлі була моїм янголом-охоронцем. Не мало значення, які стреси виникали внаслідок хвороби чи як важко мені було, та вона робила все, що могла, щоб підтримати мій настрій, дивилася, щоб я їла, щоб була в безпеці й відчувала підтримку.

      Додому їхати було важко. Настав час здати аналізи та оцінити мій стан, потім треба було чекати кінця жовтня, бо під ту пору розпочиналися програми реабілітації. Однак на третій день навчання моя мачуха повідомила, що оцінювання мого стану перенесено.

      – Вони побачили твою попередню ЕКГ і вважають, що справи невідкладні. Вони хочуть зустрітися з тобою завтра.

      Термінова оцінка мого стану дозволила покласти мене до лікарні. Кумедно, як улаштовано світ. Бо того-таки ранку Ґейлі (з якою ми не спілкувалися, відколи повернулися з табору) зв’язалася зі мною та поцікавилась, як у мене справи. Я розповіла їй правду, а вона – мені.

      – Ось тепер тобі має ставати краще. Зараз ти повільно вбиваєш себе. Однак подумай, скільки всього в тебе попереду.

      Я дослухалася її слів.

      Того ранку я пішла на зустріч із лікарем, одягнувши картату спідничку і блузку з комірцем, гарно зачесалася, зробила макіяж. Я гадала, що потім піду до школи. Але мене замкнули в цій коробці-кімнаті… Слова лікаря бриніли в моїй голові: я не повернуся додому цілий місяць.

      Якийсь час я звинувачувала себе за це – за нездатність просто з’їсти шматок пирога чи пропустити пробіжку. Люди дуже різко реагували, коли дізнавались, яка в мене хвороба: «Я гадав, ти розумніша» або «Ти просто маєш їсти». Такі реакції тільки збільшували мою ненависть до себе, бо я вірила їм. Одначе згодом я зустріла тих, хто відкривав мені правду: «Це – хвороба».

      Мені треба було багато часу, щоб нарешті зрозуміти, що це таки хвороба. Лежачи на лікарняному ліжку, спустошена й зарюмсана, я вигадувала вибачення для моїх батьків за весь той стрес, якого я завдала, я просто не могла почати одужувати. Вони на це не заслуговували. «А пацієнтові з раком ви теж сказали б, щоб просто одужував?» Ні, гадаю, що ні. Обміркувавши всі обставини, я нарешті прийняла той факт, що хворію, що це не є якась погана поведінка. Утім, одужання мало відбутися завдяки моїм діям.

      Місяць у лікарні можна впевнено назвати найважчим місяцем у моєму житті, але я пройшла крізь це. Я ще продовжую реабілітацію після мого розладу. Іноді я така, що не спинити, а подекуди застрягаю у глухому куті. Та кожного дня я й далі оклигую, бо маю незламну волю до дії.

      – Я їм. Але анорексія ще є.

      Моя подруга, яка одужувала від такого самого розладу, якось підказала СКАЧАТЬ