й оцінки, поки самі, досить пізно, не навчимося естетично розцінювати річ. Так, необхідність для індивідуума поширювати себе поза самого себе і водночас у цьому поширенні набувати певної надособистісної стійкості й сталості: у праві, в пізнанні й у звичаєвості – це видається силою традиції; на місці цього спершу неодмінного нормування, що хоча і виходить за межі одиничного суб’єкта, але ще не за межі суб’єкта взагалі, поступово виростає нормування, що походить із знання речей та із втручання ідеальних норм. «Поза-нами», якого ми потребуємо для своєї орієнтації, набирає легше приступної форми соціальної загальності, перш ніж воно виступає перед нами як об’єктивна визначеність реальностей та ідей. Отже, у цьому сенсі, що суцільно характеризує культурний розвиток, обмін початково є справою соціального встановлення, поки індивідам достатньо не відомі об’єкти та їхні власні оцінки, щоб час від часу фіксувати самі норми обміну [Tauschraten]. Тут мимоволі напрошуються сумніви, мовляв, ці суспільно-узаконені цінові такси [Preistaxen], згідно з якими зазвичай відбувається обіг у всіх не повністю розвинутих культурах [Halbkulturen], все-таки можуть бути лише результатом багатьох попередніх мінових акцій, що спочатку відбулися між індивідами в сингулярній і поки незафіксованій формі. Однак це заперечення не йде далі закидів проти мови, звичаю, права, релігії, одне слово: проти всіх тих засадничих форм життя, які виникають і панують у групі як цілісній, і які тривалий час уміли пояснювати лише завдяки винайденню одиничного; тоді як вони певно від початку виникли як міжіндивідуальні утворення, як взаємодія між одиничними і багатьма [людьми], так що їх походження не може бути приписано жодному індивідові окремо. Я вважаю за цілком можливе, що попередником соціально фіксованого обміну був не індивідуальний обмін, а певний різновид зміни посідача, який узагалі не був обміном, скажімо, пограбування. У такому разі міжіндивідуальний обмін був би нічим іншим, як мировою угодою, а обмін і фіксований обмін виникли б як якийсь єдиний факт. Певну аналогію з цим пропонували б ті випадки, де примітивне викрадення жінок передувало екзогамній мировій угоді з сусідами – викрадення, яке засновує і регулює купівлю і обмін жінок. Тож запроваджена цим принципово нова форма шлюбу відразу встановлюється в своїй фіксованості, що випереджає індивідуума. При цьому свобідні особливі угоди такого різновиду між одиничними людьми в жодному разі не мають передувати, а разом із цим типом водночас дане також соціальне регулювання. Передсудом є погляд, мовляв, будь-який соціально врегульований стосунок мусив історично розвинутися зі змістовно однакового стосунку, який, проте, відбувається в суто індивідуальній, соціально неврегульованій формі. Те, що йому передувало, могло бути радше тим самим змістом у цілком іншій за видом формі стосунку. Обмін виходить за межі суб’єктивних форм засвоєння чужого майна, пограбування і подарунку – цілком відповідаючи тому, що подарунки ватажку і збирані ним грошові
СКАЧАТЬ
