Українська модерна проза. Антология

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ важким силкуванням заплющую очі, аби вже нічого не бачить, і жду, завмираючи серцем…

      Ось зараз дев’ятая вдарить великого турка, та так вже ударить, що город провалиться весь, і я полечу у безодню.

      По тілові всьому вже холод смертельний іде, і серце уже не колотиться в грудях – спинилось.

      Враз море скажено ревнуло, земля застогнала, уся сколихнулась, струсилась і вдарило щось мене в голову так!.. що прокинувся я…

      ХАТА ГОРИТЬ

      Це трапилось зо мною несподівано, як хвороба, як пригода.

      Пробуваючи давно в цьому городі, де життя таке нескладне, я навчився все пред-бачати, чому мої знайомі завжди дивувалися і мали мене за угадька.

      Якось був у театрі, звідти зайшов до клубу повечеряти, бо моя сім’я виїхала. У мене проживав тоді тільки товариш.

      Чуденний був у мене товариш. Зв’язала нас доля ще змалечку, потім разом училися.

      Хоч він здебільшого жив моїм розумом, а часто й працею моєю, проте ставився так, ніби був великим доброчинцею мені.

      До цього, як людина і як товариш, був для мене завжди загадкою нерозгаданою.

      Іноді здавалося, що у його душі нема нічого свого, іноді – що тільки своє, особисте, не схоже ні в чому з другими.

      Приютив я його на короткий час, поки знайде свою дорогу, стане на тверді ноги, окріпне в житті, та вже багато води утекло, а він живе…

      Має на це, як каже, те право, що я багатий, грошовитий, а він бідний. А моє все багатство – власна хата.

      Терплю по доброті.

      І що найчудніше – ніяк досі не можу розібрати: чи він мені друг, чи ворог?

      Здебільшого здається другом, хоч іноді таке викине, як тільки може найлютіший ворог.

      Очевидячки по простоті своїй.

      Не рідко помічав я у нього й заздрість до моєї, з його погляду, забезпеченої, задоволеної особи, а вряди-годи в якомусь слові, або рухові, або в погляді зненацька ловив глибоку ненависть до себе…

      Що ж? Кожний невдатник мало має любові в серці.

      Останні часи я особливо його уникав, оскільки це можливе, коли живеш з людиною в одній хаті…

      Як я вийшов із клубу, то десь уже співали півні.

      Поплентався додому.

      Підходжу до свого будинку, – аж біля парадних дверей стоїть якась жінка, щось колупає в замку, зовсім не знайома, віку середнього, з грубим обличчям, просто зодягнена. При тьмяному світлі поранку хочу заглянути їй у вічі, та вона їх якось так ховає, що тільки білки блимають.

      От, думаю, справжня Темида – без очей.

      Не встиг я нічого спитати у неї, як підходять двоє чоловіків і… поліцай. Здивування моє переходить у якусь непевність.

      Очевидячки мене дожидали…

      Іменем закону сильного поліцай вимагає впустити його в хату.

      Я вагаюсь якось, напружуюся зрозуміти незрозуміле. Поволі-волі встромляю ключ у парадні двері, одчиняю їх і без слів проходжу в свої СКАЧАТЬ