Українська модерна проза. Антология

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ бійсь, не лякайся! Вони, оті турки, тебе не зачеплять, якщо ти добра свого сам не займатимеш більше: не руш, не торкай. Не можна продати, купить, дарувати. Тепер отут мертва країна, а ти ще живий… Ти умри!.. Не живи, бо цього одного і не можна. І ніщо не поможе тобі. Як не вмреш, то нудьга та розпука тебе полонять, а душа заболить через цюю однаковість вражень, і ти віддаси тоді все доброхіть оцим туркам: скарби свої, душу і тіло. Тай приймуть вони лиш тоді, коли будуть до тебе прихильні…»

      Читаю у погляді друга ці дикі слова, і обурення в серця росте і кипить у души моїй лютість…

      – Дурниці плетеш єси, зраднику лютий! Твій погляд такий навісний… від нього холоне в душі, стискає у грудях, смага на устах запеклась… Із очей моїх геть! Не дивися…

      І враз побратима не стало.

      Мені уже робиться страшно-престрашно, аж серце у грудях холоне. А в хаті так тихо, що в ухах гуде…

      Підходжу я знов до вікна і кидаю погляд на море, – аж чую, се море прокинулось, встало, се море гуде. Дивлюсь я на нього: воно потемніло від хмар, не видко і клаптика неба блакиті, не знати де й ранішнє сонне сховалось. І гнівним зробилося море і страшно сердитим. Гуде воно дужче та дужче, гуде й починає ревти. І б’є сиві хвили об берег сердито, немов викликає до бою. І сплескотом кожним сердитої хвилі мене мов обухом хто в голову б’є, черкає холодним ножем поверх мозку. Стою край вікна, мов прикутий і рушитись сили не маю, не можу ніяк не дивитись на море бурхливе, що з нього мучителі вийшли мої – невидимі білії турки.

      А море реве-клекотить, змагається, білими хвилями б’є в кам’яне набережжя сердито. І білая піна летить геть далеко на город увесь. За хвилею білая хвиля біжить, одна одну немов випереджає, – і гнівні усі, і страшні…

      Іде ось одна… іде і шумить, вже до берега близько підходить і білою піною вдарила в берег, і високо піна летить і пада, мов сніп на все місто. І разом із цим невидима рука черкає по мозку мене боляче…

      Іде знову другая хвиля… ще здалека білую піну угору скидає… Та що це таке? На високім хребті тої хвилі русалка якась, уся біла, гойдається стиха… у довгій, у білій одежі, в чалмі… Ох, та це ж знову огидливий турок! А хвиля іде і шумить… Ударила в берег і порохом легким, кривим той турок умить розлетівся. І разом з тим вибухом хвилі мене різонуло холодним ножем.

      Іде знову білая хвиля, несе на своєму хребті знову білого турка. Злегенька земля стугонить і тремтить. На мене від п’ят до лиця буцім снігом холодним хто сипле.

      Слідкую за кожною хвилею, кожну з простору до берега стежу очима і жду, коли хвиля сердитая турка об берег ударить. Не так боляче від удару того, як лячно та прикро, бо серце з страху завмирає.

      Ось хвиля шумить біля берега… вдарила, й порох кривавий на берег летить. Куди він упав, я не бачу, бо б’є мене в голову й риже холодним ножем.

      Ось новая хвиля із недрів морських устає; гойдається турок на ній, рукавами махає… Ось вже коло берега хвиля… Від п’ят іде дріж по мені… Ударила турка об берег – і порох кривавий летить…

      Четвертая… п’ятая СКАЧАТЬ