Українська модерна проза. Антология

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ тіла. Та я не хочу сього видіти, як мені хтось стає з дня на день байдужішим, як я стаю йому щогодини менше вартною. Нехай не цвіте в мені ніщо таке, чого зів’яле, опале листя тиснуло б, давило б потім мою душу. Я ненавиджу смерть у кождій постаті. І маю ж бачити те повільне вмирання в чимраз зимнішім погляді мого мужа, в слабшім стисненню його руки? Маю добачати, як вперед мої слова для нього стають нічим… потім моє лице… потім – я буду завше самітною, до кінця свого життя самою.

      – Ольго, – почав лікар, – дорога Ольго…

      – Йдіть, – сказала вона, – се мусить бути щось гарне, дорого могутнє, що ви чуєте тепер. Се гарне, нехай не вмирає поволі, через спільне життя, через призвичаєння, через – ні… йдіть, ідіть! Я не хочу смерті за життя!

      Він пішов. Замикаючи двері, бачив, як Ольга гладила ніжно лице померлої сестри, але та ніжність не зігнала твердого упертого виразу з її лиця, не засвітила тепла в її гордім погляді…

      ВЕЧІРНІ ДУМКИ

      І

      …А тоді – ще сегодня наповняєсь моє серце болючим горем, єсли згадаю той день – тоді, як ти від мене вийшов, проклинаючи мене і світ цілий, як двері за тобою назавше зачинились – назавше! – тоді здавалось мені, що біля мене грім ударив. Все пропало, все минуло! Я тремтіла, я тряслась з горя і упала немічна на крісло. Я була мов оголомшена. Перед моїми очима крутилось все, мов дим в полуміні. Потім не чула я і не бачила вже нічого. Як довго се тривало? – не знаю. Може, година перейшла. Тоді пробудилась в моїй душі якась невсипуща туга, мороз перебіг по моїм тілі, студений, страшний. Я випрямилась д’горі, думаючи, що так стрясу, віджену від себе сю муку! Дарма! Я не находила в собі відваги, не находили сили, щоби прийти до себе, щоби зрозуміти те, що сталось. Отже все скінчилось, навіки скінчилось! Я приступила до вікна і притулила палаюче чоло до зимних шиб. Мені трохи полегшало. Я дивилась на улицю. Там падав дощ, десь далеко неслася мряка вгору, був поганий, вогкий день. Поволі повертало до мене чуття. Я могла ясніше думати, спокійніше відчувати. Того, що сталось, не міг ніхто змінити, се пізнала я аж тепер. Удар, завданий власною рукою, трафив у саме серце, а рана, яку він зробив, була глибока, болюча! Від того дня я вже не та сама. Моє щастя пропало, а з останків моєї любові не вирятувала я нічого, навіть надії ні! Все пропало, минуло!..

      І знов було се того нещасного дня, як хтось тихо до моїх дверей запукав і легкою ходою до моєї кімнати увійшов. Тай стала передо мною висока стать жіноча в довгій, предовгій опоні, змучена, горем прибита, з невимовно сумним виразом лиця. Вона дивилась своїми гарними, заплаканими очима довго на мене, потім отворила уста і сказала:

      – Отже вже все минуло! І він пішов, а ти знов сама осталась! Не журися, я прийшла тебе потішити. Дай мені руку, се ж я! Чого дивишся на мене з сумнівом, допитливо, дивно? Ти мене чей знаєш уже? А може, ти мене вже цілком забула? Ти бідна, люба, нещаслива дівчино, як мені тебе жаль!..

      Тут приступила до мене, погладила своєю м’якою рукою моє волосся і поцілувала мене в чоло. Потім сказала тихим, ніжним, СКАЧАТЬ