Унія. Володимир Єшкілєв

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Я і щодо весілля невпевнений. Якби пан електор не запросив до цієї розмови, я б у місті й не ночував.

      – Хіба ви не запрошені на весілля?

      – Був запрошений.

      – То лишайтеся.

      – Буде видно, – писар глянув на електора, той знизав плечима. – А що стосується пана Леваї, то жодним чином не буду проти, щоб високовчений пан склав мені компанію. Єдине, про що мушу попередити: їхатиму верхи, борзо й без особливої охорони.

      – Це не питання, – запевнив Немирич. – Я дам вам своїх джур, або ж попрошу в ясновельможного…

      – Лицарі не бояться шляхових пригод, – трансільванець задер голене підборіддя.

      – Тим більше, що нас із паном охоронятимуть дана мені королівська грамота та ваше знане ім’я, – із серйозним обличчям наголосив Виговський. – З вашого дозволу, шановне панство, будемо вважати, що цю перипетію ми вичерпали.

      – Але ж, пане Іване, ви ж не відмовитеся прийняти від мене дещо на знак поваги? – Немирич відстебнув від пояса шкіряний капшук.

      – У тому немає потреби, пане Єжи.

      – Юрій.

      – Жодної потреби, пане Юрію.

      – Дорога до Корсуня неблизька, зимна. Й вам з паном Яношем не завадять кілька португалів.

      – То віддайте їх пану Яношу, – підсумував Виговський. – Але я маю до вас, пане Юрію, запитання спекулятивного штибу. Якщо ви, навзаєм, маєте час та наснагу…

      – Буду радий вам відповісти, якщо дозволять мої скромні знання та досвід.

      – Але то вже настав обідній час, – нагадав електор. – До княжих столів запросили на вечір, то ж тепер не погребуйте принагідним куховарством.

      Штефанович дав знак і слуги зняли з жаровні мідного казана, де варилася осетрова юшка. На столі вже стояли срібні кубки-погари з мальвазією, щойно добутою з пузатої дельви22, тарелі з гречаними галушками на салі і медовими плесканками, миски з волоськими горіхами та соленими грибами.

      Не встигло товариство спробувати юшки і пригубити мальвазії, як на стіл поставили срібну гусятницю.

      Електор відкрив її. Запах прянощів і смаженої дичини наповнив приміщення.

      – Пропоную славному панству оцінити верховну страву мого домового поварчука. Мазури називають її «п’яним веприком».

      – Певно, навіть тутешні дики п’ють оковиту, – спробував пожартувати трансільванець.

      – Вепрове м’ясо поварчук добре вимочив у вині з часником та прянощами, а перед смаженням виваляв шматки у перетертій з волоськими горіхами кориці, – пояснив Штефанович. – Також він додав суміш із трав та корінців, назв яких не сила запам’ятати.

      – У назвах немає потреби, якщо м’ясо таке соковите, – зауважив Виговський, пробуючи дичину з ножа.

      – Тут можна посперечатися, – посміхнувся Немирич. – Галли дають своїм паштетам та випічці такі несподівані і дотепні назви, що лише вони одні розгортають апетит, наче бойовий прапор. СКАЧАТЬ