Clavus Domini. Сергій Батурин

Чтение книги онлайн.

      15. Також Ірод, бо він відіслав Його нам. І ось нічого, що на смерть заслуговувало б, Він не вчинив.

      16. Отже я покараю Його й відпущу.

      17. Бо повинен був їм відпустити одного на свято.

      18. А народ став кричати й казати: Візьми Цього, відпусти ж нам Варавву!

      ЧАСТИНА ПЕРША

      ЦВЯХ ДЛЯ ПАМ’ЯТІ

      1. CВІТАНОК

      Важкі двері, збиті з товстих неструганих дощок, верескливо рипнувши грубими іржавими завісами, повільно розчинилися. У світлому прямокутнику дверного прорізу з’явилася височенна кремезна постать у повних обладунках і галльському сталевому круглому шоломі. Плечі служивого вкривав червоний римський плащ, а на лівому боці висів іспанський гладіус – короткий, приблизно на півтора лікті, меч. Вояк, чолов’яга років сорока, ба й сорока п’яти, з короткою товстою шиєю, широким тулубом і могутніми м’язистими руками, ступив у камеру, скривившись від густого смороду, котрий так давно висів у повітрі в’язниці, що й стіни просякнули ним. Слідом зайшов чоловік зі смолоскипом, судячи з одягу – священик з Храму, і взявся присвічувати.

      Гігант уважно оглянув мешканців буцегарні. На підлозі невеличкого – шість кроків на десять – приміщення покотом, хто на прілій соломі, а хто на якомусь ганчір’ї, лежало з півтора десятка людей. Кілька ув’язнених волоцюг, дрібні крадії, неплатники податей – ця братія не привернула його уваги. Погляд здорованя зупинився на двох чоловіках приблизно одного віку – років тридцять-тридцять п’ять, у типових для тутешнього люду полотняних плащах із лляної, зітканої в місцевий спосіб зиґзаґом, матерії, що розрізнялися хіба що тим, що в одного плащ був пофарбований у немазкий сірий колір, а в іншого – білий. Взуті обидва були в шкіряні сандалії роботи місцевих шевців: нічого особливого, от тільки в того, що ліворуч, добряче підтоптані. На вигляд ці двоє були тутешніми уродженцями, навіть на позір схожими між собою, як родичі: очі жовті, глибоко посаджені, брови зсунуті, обличчя видовжені, носи прямі, твердо окреслені роти. Обидва довговолосі, з борідками й вусами. Навіть куфії2 подібні – картаті, білі з червоним. І хоч та пара сиділа, але вгадувалося, що на зріст вони приблизно однакові, й немаленькі. І пальці в обох довгі. Вони примостилися під стінкою й неголосно перемовлялися, але одразу замовкли, лишень силач у римських строях переступив поріг буцегарні. А той добре знав, кого йому треба: простягнув руку і, не прорікши й слова, пальцем вказав на правого співбесідника, коли ж пересвідчився, що той зрозумів: йдеться саме про нього,– жестом наказав звестися. Жовтоокий встав, повів плечима, і римлянин здивовано гмикнув, виявивши, що в’язень майже одного з ним зросту, а сам поставний, з мускулистими руками. Другий, що залишився сидіти, був не такої широкої кістки, та й м’язи в нього явно не так добре розвинені.

      Вояк ще раз глянув на мужчину, що підвівся, кивнув головою в бік дверей: мовляв, іди туди, а сам розвернувся й швидко вийшов зі сморідної арештантської. Довговолосий завагався, подивився на свого співрозмовника, що так і сидів під стінкою, буцімто про щось запитуючи в нього. Той на знак згоди опустив-підняв повіки й ледь помітно усміхнувся. Із-за дверей загримів командний голос:

      – Ну, довго ще там?

      На крик вискочив святоша зі смолоскипом, а потім з’явився й арештант, по котрого прийшли ці двоє.

      – Підеш попереду,– сказав римлянин служителю Храму й повернувся до високого в плащі.– А ти – за ним.

      Стражник, що чатував тут, зачинив двері й засунув важкого кованого засува. Пелюстка пломеню світильника, що стояв у спеціальній ніші, захилиталася від легкого повіву, і тіні людей затанцювали на стіні. Прихід цих двох і вивід в’язня був караульному хоч якоюсь розвагою: він уже достоював свою варту до третьої години3 і нічого цікавого у стоянні у вирубаному в скелі підземеллі з поганою вентиляцією не вбачав. Він провів людей очима, гадаючи, чи скоро прийде зміна.

      Священик крокував коридором, в’язень – слідом. Латинянин свідомо рухався останнім, щоб бачити обох. Вони були тутешні, а місцевим він не довіряв. Величезний військовий досвід підказував йому: покладатися на представників підкорених народів не можна. Той, хто їх не стережеться й втрачає пильність, у будь-який момент може, як Публій Квінтілій Вар із його легіонами, отримати удар в спину та назавжди залишитися в якому-небудь Тевтобурзькому лісі4. І варвари навіть не поховають загиблих у побоїщі, а роками водитимуть тими хащами своїх дітей, показуючи розкидані останки в римських обладунках і розповідаючи легенди про свої звитяги. І всі ті нетрі будуть усіяні римськими кістками, розтягнутими по лісі хижими звірами. І все через те, що один патрицій мав дурість повірити котромусь там германському вождеві. Ні, вірити повойованим інородцям СКАЧАТЬ