Загублений світ. Артур Конан Дойл

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ніжки, вимолюючи похвалу. Ось цьому треба надати протекцію, а цього знищити… Знаю я ваші підлі підступи! Вже дуже високо стали брати! Був час, коли ходили сумирно, а тепер зарвалися, управи на вас немає. Пустобріхи нещасні! Я поставлю вас на місце! Атож, сер, Джордж Едвард Челленджер вам не по зубах. Цей чоловік не дозволить собою командувати. Він попереджав вас, але якщо ви все ж пхаєтеся до нього, то нарікайте потім на себе. Здавайтеся, шановний пане Мелоун! Здавайтеся! Ви затіяли небезпечну гру і, на мій погляд, залишилися в програші.

      – Послухайте, сер, – сказав я, задкуючи до дверей і відкриваючи їх, – ви можете лаятися, скільки вашій душі заманеться, але всьому є межа. Я не дозволю налітати на мене з п’ястуками!

      – Ага, не дозволите? – почав він повільно, із загрозливим виглядом наступати на мене, потім раптом зупинився і запхав свої величезні лапи до кишень коротенької куртки, як личить більше хлопчикові, ніж дорослому чоловікові. – Мені не вперше викидати з будинку таких фертиків. Ви будете четвертим чи п’ятим за рахунком. За кожного сплачено штраф у середньому по три фунти п’ятнадцять шилінгів. Дорого, але нічого не вдієш, так треба! А тепер, сер, чому б вам не податися слідами ваших колег? Я особисто думаю, що цього не уникнути.

      Професор знову почав свій украй неприємний для мене наступ, виставляючи носаки в боки, наче якийсь учитель танців.

      Я міг би стрімголов кинутися в хол, але вважав таку втечу ганебною. Крім цього, справедливий гнів уже став розпалюватися у моїй душі. Досі моя поведінка була надзвичайно ганебною, але погрози цього чоловіка відразу повернули мені відчуття власної гідності.

      – Руки геть, сер! Я цього не терпітиму!

      – Які ми ніжні! – його чорні вуса стирчали догори, між розсуненими злісною усмішкою губами блиснули сліпучо-білі ікла. – То ви цього не будете терпіти?

      – Не клейте із себе дурня, професоре! – вигукнув я. – На що ви розраховуєте? Я важу більше двохсот фунтів. Я міцний, як залізо, і щосуботи граю в регбі в ірландській збірній. Вам зі мною не…

      Але цієї миті він кинувся на мене. На щастя, я вже встиг відчинити двері, інакше від них залишилися б самі тріски. Ми колесом покотилися по всьому коридору, якимось чином прихопивши дорогою крісло. Професорська борода закупорила мені весь рот, ми стискали один одного в обіймах, наші тіла тісно переплелися, а ніжки цього клятого крісла так і вертілися над нами. Пильний Остін відчинив навстіж вхідні двері. Ми шкереберть скотилися сходами вниз. Я бачив, як брати Мек виконували щось подібне в мюзик-холі, але, мабуть, цей атракціон вимагає певної практики, інакше без каліцтва не обійтися. Вдарившись об останню сходинку, крісло розсипалося на друзки, а ми, вже порізно, опинилися у водостічній канаві. Професор схопився на ноги, розмахуючи п’ястуками та хриплячи, як астматик.

      – Отримали? – крикнув він, ледве переводячи дух.

      – Хуліган! – відповів я і насилу піднявся із землі.

      Ми мало не схопилися знову, позаяк бойовий дух у професора ще не згас, але доля вивела мене з цього безглуздого становища. Поруч із нами виріс полісмен із нотатником у руках.

      – Що СКАЧАТЬ