Останній спадок. Андрій Новік

Чтение книги онлайн.

      – Ох, – Віктор Петрович вловив мій погляд, – пробач, не знав. Тоді вирішуй, як краще. Слово є слово. Будемо раді, якщо все ж вдасться викроїти хвилинку.

      Я вдячно кивнув і хотів було повернутися до паперової роботи, як він продовжив:

      – Але вона, – чоловік указав на Михайлівну, – перетворить твоє життя на пекло, якщо відмовишся. Гарного дня, – після чого дружньо поплескав мене по плечі.

      Він кинув теку з документами на широкий темний стіл. «Течкою більше, течкою менше», – думав, вивчаючи закидану паперами дерев’яну стільницю.

      – Нарешті.

      Сергій Боровець оглянув свою занедбану кімнату. Скільки всього він зазнав у ній: стіни зі старими шпалерами та скрипуча дерев’яна підлога були йому рідним домом протягом шести років. Щодня він повертався до цієї затхлої кімнати, падав у ліжко та мріяв, як колись збиратиме речі, розсилатиме емейли та вшиватиметься звідси під три чорти. Проте загалом таки просто мріяв, адже його віра в переворот була всуціль просякнута ентузіазмом. Відверто поговорити про це з кимось Боровець не мав змоги. Така вже робота зв’язкового. Чоловік отримував інформацію та завдання від однієї сторони – здебільшого з України – та передавав іншій. Процес був повністю анонімним і передбачав використання закодованих повідомлень через електронну пошту. Хто саме ховався за ширмою другої сторони, невідомо. Єдине, що Сергій Боровець знав, то це спільна ідея, навколо якої гуртувалися сторони. Усі працювали невпинно, контакти відбувалися щонайменше раз на тиждень, і сьогоднішній мав бути першим з останніх.

      Боровець поклав телефон, який досі тримав у руці, і швидко підбіг до невеликої, як він її називав, кухні. Це не було окреме приміщення, а лише розділена барною стійкою площа, де стояли брудна тарілка та недопита склянка чаю. Виделка лежала трохи поодаль, а стос журналів National Geographic13 балансував на краю вкритої хлібними крихтами стільниці. Треба було негайно розіслати повідомлення, інакше він міг не встигнути. Боровець метнувся до нижньої шафки й витягнув останню полицю. Згрібши пластмасові кришки, відкривачки й інший дріб’язок до стінки, встромив тонкий ніж у передню частину дна й натиснув. Уже вчетверте за цей місяць він підважував приховане дно полиці, аби дістати білий тонкий MacBook.

      Першорядним завданням була перевірка на безпечність зв’язку. Сторона, якій передавали інформацію, завжди мусила перебувати онлайн, інакше дані підлягали блокуванню. Для цього потрібно було сповістити про передавання, тобто відіслати на змінювану електронну адресу код. Якщо Сергій не повинен був передавати хоч якісь відомості, він просто ігнорував шифри й чекав на наступний випуск. Адресу завжди змінювали, зазвичай із періодичністю раз на місяць, однак за останні три сеанси її змінювали щоразу. Сергій дізнавався зашифровану назву електронної пошти з колонок газети The Ukrainian Weekly14. Колонку з вміщеним у ній посиланням також змінювали, тож, аби з’ясувати СКАЧАТЬ