Політ ворона. Доля отамана. Ганна Ткаченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ так йому хотілося донести до малого Гриця те, що сам знав. – Мошкара обминатиме такого десятою дорогою, а вороги, шукаючи тебе, опухнуть від її укусів, – навіть сміявся старий козак Карпо, пригадавши свою науку. – Будеш уміти гоїти рани, тамувати голод і спрагу, спиняти кровотечу, захищатися від ворожої зброї, – надумав часто про те повторювати, аби хоч щось те дитя пригадало, якщо він наступного ранку вже не зможе сюди прийти. – І вийде з тебе неперевершений воїн, – та так йому солодко на душі ставало, що й не передати.

      – Будеш? – знову намагався схопити малого за руку, коли той укотре пробігав повз нього.

      – Буду! – сміявся малий Гриць і скакав далі на своєму конику.

      – Ага, є й інший бік цієї медалі! – неначе він тільки-но про те згадав. – Якщо все вивчиш, тоді люди скажуть, що ти наділений чимось надприродним, ба більше: знаєшся з темними силами, – сам дивно хитав вказівним пальцем із довгим нігтем біля свого вуха. – Але звідки їм знати, що ці знання тяжкою працею даються. Та і як про те знатимуть, коли вони втаємничені від простих людей, адже не кожному можна ними користуватися! – і такий був у нього вигляд, неначе поклав на ваги два однакові камені й дивився, який же з них переважить.

      – А може, й не вивчиш, бо я й сам не все знаю, – то піднімав свої кістляві плечі, то опускав їх. – Багато чого треба було зректися, а я не зміг, отак по-дурному все й пропало, – дивно моргав очима й тер кулаком під кудлатими бровами. – Тільки не подумай, що я шкодую, ні, – аж приклав до серця зашкарублу руку. – Карпо зміг би, і сили волі мав доста, просто… не судилося. А ти зможеш, я відчуваю, – знову ловив малого бешкетника.

      – Зможу! – і на це погоджувалося дитя, підплигуючи ще вище.

      – Я знав таких, що їх ні кулі не брали, ні шабля не рубала, з води виходили сухими, а з вогню – мокрими. Але перш за все має бути лицарська совість і добросердя, інакше навіщо вчитися такій мудрості?! – зараз Карпо відчував себе так, неначе сидів на Хортиці серед молодих козаків і повчав їх.

      – Буду! Зможу! – неслося повз нього Гриценя, та так швидко, що дід за його ніжками і слідкувати не встигав.

      – То вже, хлопче, як вийде, – крутив головою, поправляючи культю, щоб підвестися. – Забирай малого, – звернувся до Насті, яка з’явилася на порозі. – Набігався досхочу, тож добре спатиме.

      – А про що то ви говорили? – спинившись, вона лукаво примружила очі.

      – То ми про своє, – дід, може б, і почервонів, але крізь товсту шкіру та глибокі борозни на його обличчя ніяка фарба вже не пробивалася. – Недарма ж кажуть: що старе, що мале, – усміхався у вуса. – Погода міняється, мабуть, холоди находять, – роззирнувся довкола, аби про щось інше говорити. – Чи вийде ще так довго гуляти? А на печі днями він у тебе не висидить. За день хату переверне, – погладив малого по голівці. – Тільки… ось що я хотів додати, – тепер топтався на місці. – Бити його не надумай, нехай і Мусій руку не піднімає. Не можна, щоб у його душі злість народжувалася. Це вкрай небезпечно.

      – Е, ні, то вже мені СКАЧАТЬ