Чигиринський сотник. Леонід Кононович

Чтение книги онлайн.

      Якось надвечір поралися дід з онуком у дворі, аж заторохтіло щось попід частоколом. Дивляться, під’їжджає до воріт балагульський віз, а на передку чоловік сидить у киреї.

      – Здрастуйте, – каже, – люде-небораки! Нехай живуть і пасуться ваші кури, гуси, свині та собаки!

      – Здоров і ти, як не жартуєш… – одвічає дід. – А що доброго скажеш?

      Зіскочив чоловік додолу й віжки на воза кинув. – Отсе, – каже, – такий голодний, що й переночувати ніде! Зморився та в дорозі підбився, аж глядь – коло вашого хутора опинився. Як пустите до хати, то не буде вам за теє ніякої заплати.

      Дід і всміхнувся під вусом.

      – О, – каже, – се ти дотепно вимудрував! Мартопляс[15] чи що?

      – Угадав, пане господарю! – каже чоловік. – Штукар я мандрований, тертий да практикований!

      Як дасте хліба кусок і в повітці куток, то багацько всього побачите, зарегочетеся ще й заплачете…

      – А що ж такого ти нам покажеш, дядьку? – не втерпів Михась.

      – Фиглі-миглі да всякі щиглі! – каже чоловік. І раптом витріщився на діда здивовано. – Гей, пане господарю, а що то в тебе таке?

      – Де?

      – А за пазухою!

      Не встиг він теє сказати, а в діда під сорочкою щось як затріпоче! Замахав старий руками і давай по двориську бігати з переляку, а потім коміра розшморгнути здогадався – звідти курка і вилетіла, перелякано кудкудакаючи.

      – Ху, – втираючи лоба, каже дід, – як се вона там опинилася?!

      – Був якось і я перелякався, – каже штукар, – побіг да й у церкві сховався. Думав, боги помагають, коли ж там попи п’ють да гуляють! Захтілося отсе й мені чарку перехилити да ковбасою й шинкою закусити.

      – То се ти мені тую курку за пазуху запхнув?

      – А гарно вийшло, правда ж?

      – Та незлецько. – каже дід. – Добре, як ти такий штукар вдатний, то ходи до хати. Все одно вечеряти пора.

      Як зайшли всі троє до світлиці, то прибулець перехрестився до образів та й каже:

      – Слава Богу! Здорові будьте у вашій хаті!

      – Навіки, – каже дід. – І ти здоров будь, чоловіче.

      Зняв гість кирею та й умостився на лаві. А тоді й каже:

      – Ти вже пробачай, мосьпане, бо прибрехав я тобі!

      – А що? – питає дід.

      – Не мандрований чоловік я, а шляхетський, – у його милости князя Яреми при дворі хліб їм.

      Здивувався старий козак, та знаку не подав.

      – А в нашім краю чом опинився? – питає. – Тая ж Вишневеччина потойбіч Дніпра лежить!

      – Їздив князь отсе до свого кума у Лисянку, то й мене узяв із собою, бо вмію всілякі штуки показувати… Та як назад їхали, то відстав я од почту. Ото й мушу тепер самотою до Лубень добиватися.

      Покрутив Чурай головою, та нічого не сказав. Коли ж тут і вечерю дівчата подали. Як випили по чарці, то дід і питає:

      – І як же зовуть тебе, чоловіче добрий?

      – Хрестили СКАЧАТЬ