Стара холера. Володимир Лис

Чтение книги онлайн.

      Хлопець глянув на неї неприховано здивовано.

      – Чому самогубством? Якось про те не думав… Знаєте, я, мабуть, не настільки був закоханий, щоб… Усе вже пройшло… А чого я хотів піти на те весілля – і сам не знаю.

      – Значить, досі любите. І страждаєте, – безжалісно сказала Ліза.

      – Ні-ні… Спершу страждав… Але я, очевидно, не з тих, що заради кохання жертвують собою… Такий собі бідний на почуття, як тепер кажуть, чувак… От і все…

      Господи, такої роззброювальної щирості Ліза давно не зустрічала. Нащо вона їй… Тюхтій, що купує колишній коханій квіти на її весілля, а про смерть від нерозділеного кохання він, бачите, якось не подумав… І розказує все незнайомій дівчині…

      – Значить ви мені не підходите, – сказала Ліза. – А то я могла б запропонувати вам стрибок з даху вісімнадцятого поверху…

      – Та ви кепкуєте…

      – Аж ніяк… – Лізі чомусь ставало дедалі веселіше. – Крім роботи в цьому магазинчику я ще маю підпільну фірму «Самогубець і К». Дехто, щоправда, називає її «Останній дах». То ви берете квіти? На жаль, чорних троянд у нас нема.

      – Чорних троянд? – Хлопець вперше й собі скупо всміхнувся. А тоді обвів поглядом маленьку крамничку. – Дякую…

      – За що?

      – Ну, я, мабуть, ще не зовсім мазохіст… Спасибі за цю розмову…

      – Будь ласка.

      Він озирнувся біля дверей. Вернувся до прилавку.

      – Знаєте, я, мабуть, таки куплю квіти… Ось ці троянди… Не для неї…

      Він вибрав найпишніші й найдорожчі червоні.

      «Якщо спробує всунути мені, я жбурну їх в його рябу пику», – подумала Ліза.

      Хлопець узяв квіти, ще раз подякував і вийшов. Ліза не втрималася, підійшла до вікна, побачила, як він переходить вулицю, зупиняється і жбурляє букета в урну. Він озирнувся, і Ліза поспішно відскочила від вікна, хоч звідти навряд чи міг її побачити.

      Решту дня Ліза боролася зі спокусою вийти з крамнички, перетнути вулицю і дістати з урни ті злощасні троянди. Навіщо? Вони ж призначалися не їй. А кому? Тій, що мала замінити дівчину-зрадливицю, яка сьогодні вийшла заміж? Чи комусь іншому? Чи взагалі нікому не призначалися, то був якийсь дивний спонтанний рух…

      Ліза раптом зловила себе на думці, що це їй важливо. Чому? Рябий хлопчисько, певне, забув про неї, ледве перетнув ту вулицю. А раптом не забув… Раптом згадав саме тоді, коли викидав троянди?

      До крамниці час від часу заходили люди, купували квіти. Все було як зазвичай.

      «Все не так», – подумки казала собі Ліза.

      А чому не так – вона не знала.

      Щось наче продзвеніло у повітрі. Не дзвіночки збоку дверей, які дзеленчали, коли покупці заходили або виходили з крамнички. Щось невидиме, нечутне, котре вловила тільки вона.

      «От іще, – сказала собі Ліза. – А чи не закохалася ти, подруго? – Вона пирхнула, наче кішка. – От іще… Було б у кого закохуватися… У те рябе чудовисько?»

      О п’ятій СКАЧАТЬ