Записки Кирпатого Мефістофеля. Володимир Винниченко
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Записки Кирпатого Мефістофеля - Володимир Винниченко страница 21

СКАЧАТЬ вдячністю цілує мене, пригортається всім тілом, гладить мої руки, рукави піджака і гарячим, жадним шепотом питає, коли я прийду. Мені досадно, чогось сумно, але в той же час мене тішить її ця бурна, безсоромна, вибухла жагучість.

      Дома, лежачи в ліжку і дивлячись у темну стелю, я з огидою думаю про себе. Не за те огида, що спокусив жінку, – ця спокуса була їй бажана, потрібна, за неї вона все віддасть, – а за те, що роблю те, чого сам не хочу, що весь я підвладний якимсь силам, які роблять мої вчинки випадковими, необґрунтованими, незалежними від моєї волі й свідомості. А в тім, яка ж тут була моя воля, свідомість? Чого я власне хотів, чи не хотів?

      Єдине, про що я з полегкістю думаю, це те, що під час обіймів я пам’ятав про можливість тродження. Значить, я все ж таки можу в певних випадках панувати над собою.

      Вертаюсь із суду. День ясний, рожево-золотистий. З дахів капає на плечі, капелюхи, носи. Голуби сизими, хуркаючими грудками метушаться під ногами коней і людей. На тротуарах маса дам з пакуночками – всім заманулось робити покупки. На вулиці грохіт екіпажів на колесах, побідний, хвилюючий.

      Я не йду до гімназії. Прямую додому, розстібнувши пальто і ловлячи грудьми перші, цілуючі проміні весни. Я сам собі здаюсь подібним до тих червоненьких комах, що в такий сонячний день непорушними купками заливають дошки парканів. Їм нічого не треба, крім невеличкого шматочка дошки, гарячого проміня. І всі дами з пакетиками, чиновники, дворники з мітлами хіба не червоненькі комахи?

      Ні, до гімназії годі ходити! Край!

      Біля свого будинку раптом помічаю постать Соні. Вона стоїть коло вікна магазину й непорушно, застигло дивиться на крам, не бачачи його, вся зацепенівши в якійсь важкій, протяжній думі. Вмить озирається і швидко шукає очима когось по вулиці серед натовпу прохожих. Я удаю, що не помічаю її й помалу посуваюсь уперед, дивлячись просто перед себе. Соня одступає від вітрини й діловою ходою, немов не стояла перед хвилею, йде мені назустріч. Я все-таки не помічаю її. Цікаво, чи мене вона піджидала? Коли мене, то чи забалакає перша? Навмисне виймаю портсигар і, не зупиняючись, закурюю. В цей час рівняюся з нею. Проходить її чорний капелюх, зелене перо й хутро ковніра. Не гукає. Може гадала, що я перший підійду? Чи, справді, не мене очікувала?

      – Яків Васильович!

      Занадто хапливо обертаюсь, занадто здивовано і ввічливо здоровкаюсь. Ага, от маєш: і бачив тебе, і знав, що на мене ждала, а от хочу, аби ти перша підійшла, і підійшла.

      Від хвилювання й замішання вона для чогось іде на другий бік вулиці, машинально лякаючись трамваїв та візників. Я йду за нею, усміхаючись.

      Там вона трохи опановує собою:

      – Мені треба сюди… Я повинна… Дуже рада, що зустріла тебе… Це до речі…

      Її ніс і підборіддя неначе загострились і зблідли за цей час, що ми не бачились. Ніздрі сьогодні не рожеві, а жовтяві і схвильовано поширюються. Вся вона якась чужа мені, викликає легкий жаль.

СКАЧАТЬ