Орлеанська діва. Вольтер

Чтение книги онлайн.

      От-от мене вояка був би вдарив, —

      Та кинутись намислив я до чарів.

      Своє лице нараз я відмінив,

      Позбавився кошлатих, чорних брів

      І обернувсь на дівчину свіженьку,

      Струнку, хорошу, чисту, молоденьку.

      Як золото, густа вилась коса,

      Грудей іще недіткнутих краса

      Просвічувала крізь тонкий серпанок.

      Усі принади чарівних панянок,

      Всі їх манери я здолав віддать,

      А перш за все – невинності печать,

      Що завжди обіцяє так багато —

      І більше раз у раз, ніж може дати.

      В очах горіла пристрасть потайна,

      Що й мудреця б старого запалила,

      Що серце б дике, кам’яне сп’янила,

      Як келих найміцнішого вина.

      Бастарда в серце влучила вона:

      Меча свого він був підняв на мене

      Од ревності, од лютості шалений —

      I думав я, признаюсь навпростець,

      Що Грібурдонові настав кінець.

      Та глянув рицар – і рука упала.

      Колись Медуза,[83] кажуть, обертала

      Усе на камінь поглядом німим.

      Зробив я інше з ворогом моїм.

      Засліплений дівочою красою,

      Він випустив свою нехибну зброю,

      I зрозуміло б навіть і дитя,

      Яке його проймало почуття.

      До мене щастя, бачиться, схилялось, —

      Але не так ісклалось, як жадалось.

      Погонич мій, що хижо обіймав

      Дебелі стегна войовниці-діви,

      Любов’ю враз до мене запалав,

      Побачивши мій стан легкий, знадливий.

      Ох, СКАЧАТЬ