Львів. Пані. Панянки (збірка). Уляна Дудок

Чтение книги онлайн.

      Інтерсіті повільно рушає від львівського перону. Дивне відчуття, коли їдеш у потязі без звичного «тудух-тудух», що воно в минулому було незмінним музичним супроводом будь-якої поїздки залізницею.

      Усі тринадцять листів, переписані і сфотографовані з копій, лежать у моєму наплічнику. Накочується втома, яку відчуваю так виразно, ніби всі три дні тяжко гарувала. Хочеться скрутитися калачиком у кріслі й задрімати. Але перед цим маю ще одну справу – хочу поглянути, наскільки точно Любомир передав лист пароха Лісницького. Він завжди дуже пишався своєю феноменальною пам’яттю, казав, що це для історика – безцінний скарб.

      Звичним рухом розчохлюю і вмикаю ноутбук. Марно шукаю у всіх можливих папках те, що набирав Любомир кілька годин тому. Нарешті за датою створення знаходжу потрібний документ… у кошику з «видаленим». Дивно… Очевидно, Любомир вирішив видалити лист, бо надійшла пані Уляна з оригіналом. Заінтригована, відкриваю документ.

      Яка «Оленка»? Це явно не те, що було в тому невідісланому листі з архіву.

      – Ви могли б не смикати рукою? – раптом звертається до мене сусідка, огрядна літня пані у вишиванці. – Ви ж бачите, що тут завузькі крісла і кожен такий ваш рух заважає мені читати?

      Чемно перепрошую і максимально вдивляюсь у скло віконця. Напевно, я й дійсно захопилося своїм ґаджетом і стала рухатися занадто активно.

      Коли я знову обертаюся до ноутбука, екран зрадницьки блимає і просить підключити зарядний пристрій. Ще кілька таких блимань, і батарея цілком розряджається. Сонливий настрій тікає від мене, попутно відхрещуючись. Тепер до Києва ані заснути, ані задрімати. Увесь шлях додому буду думати над загадковим посланням Любомира.

      У кишені знову дзенькає телефон отриманим повідомленням. Це, мабуть, Юліана Всеволодівна. Дивна вона останнім часом. Ми ж півгодини тому все обговорили по телефону, і я ще раз їй сказала, що листи привезу особисто і матеріал за ними також сама буду робити. Почула у відповідь: «А ви з характером… Але в журналістиці інакше й не можна…» Ні, есемес не від Юліани Всеволодівни. Це від Любомира:

      Не знаю, скільки часу минає, відколи я застигаю із телефоном у руці. Завважую нарешті, що літня пані поруч перестала читати свою книжку в імпровізованій обкладинці зі старої газети і майже невідривно дивиться на мене. Здогадуюся, що вона має певні підозри стосовно моєї адекватності. Відвертаюся до вікна, щоб приховати від сусідки усмішку, яка міцно приклеїлася до моїх вуст. СКАЧАТЬ