Сила пристрасті. Елен Тен

Чтение книги онлайн.

      Якийсь час я заливала нудьгу кавою (привезла із собою звичну – розчинну, зі скромним запахом і слабким тонізуючим ефектом). Будинок мовчав. Раніше, коли тут жила бабуся Малинка, я любила лишатися в квартирі сама. Блукати кімнатами, роздивлятися речі – все те, чого б не робила при сторонніх. Брати до рук порцелянові фігурки тендітних танцівниць, приміряти її золоті кульчики або пацьорки, як львівською говіркою називав намисто дід Степан.

      Тітка Надія майже нічого не змінила в Малинчиній кімнаті. Хіба що пересунула від вікна ліжко (подалі від протягів). Бабуся забороняла міняти дерево на пластик: «Доки я жива, не дихатиму тією пластмасою». На стіні з’явився кольоровий перекидний календар, а вік килимка біля ліжка виказувала майже непорочна білизна.

      Це те саме скрипуче ліжко, сідаючи на яке відчуваєш кожну пружинку. Щоб відчинити нижню шухляду столу, потрібно так само підтримувати рукою верхні. Там і досі лежать вирвані із зошитів чисті аркуші в клітинку, олівці зі зломленими грифелями. Під аркушами – прозорий целофановий пакет із чорно-білими світлинами. Старі фото міста, села Солонки, родини. Бабуся на ставку, дід під черешнею. Ось у нього на руках мій тато – маля у сповитку. На іншій він щасливо посміхається до моєї бабусі. Нахиляюся, щоб роздивитися прикрасу на її шиї. І спантеличено кліпаю очима. Жінка на знімку – не Малинка. Низенька, світловолоса. Можливо, то перша дружина дідуся, про яку в нашій родині майже не говорять.

      Відкладаю фото, але за мить знову до нього повертаюся. Щось мене в ньому спантеличує, не дає спокою. Ніколи не думала, що дідусь, який носив мою бабцю ледь не на руках і без кінця повторював, що вона – його найбільший скарб, міг так посміхатися іншій жінці…