Жарінь. Зупинись, подорожній!. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ (Звідки він мене так добре знає?) Ну, не зовсім. Мій батько – онімечений поляк із Шльонська. Проте я… Моя мати – щира українка з відомої родини…

      Військовий захихикав.

      – Мабуть, це виняткове сплетіння кровних зв’язків з трьома націями й сприяє тому, що вам при кожній владі щастить займати недругорядні посади.

      – Ви дозволяєте собі глузувати…

      – Аж ніяк. Польський уряд врахував ваше походження по батькові, український – по матері. На жаль, він проіснував мінімально коротко. Ви народилися під щасливою планетою, професоре. Німці оцінять заслуги вашого батька перед германською нацією, ви не залишитесь без хліба. Не ображайтесь… Я говорю це щиро і трохи з заздрістю. Моя мати українка, а батько – українізований поляк… І ні краплі германської крові…

      Після тривалої мовчанки Бендас спитав обережно:

      – А що буде з урядом Стецька? Невже нема ніякої надії на самовизначення України?

      Відповідь була непряма.

      – Якщо хочете зробити щось корисного для нації, зв’яжіться з Українським крайовим комітетом.

      – Щиро дякую… Ось ми вже й приїхали. Чи я ще побачуся коли-небудь з вами, добродію?

      – Цілком можливо. Я вступаю на службу до української поліції.

      – Нічого не розумію. Яка ж влада буде в нас – німецька чи українська?

      – Думаю, що це не особлива проблема для нас з вами. Головне, що не більшовицька. Про вас я чув у Кракові, коли вчився в школі української поліції. Я гадаю, що немає вам поки що потреби афішувати своє споріднення з німцями. Все-таки сорочка ближча, ніж кожух.

      Бендас остовпів. І про це знають?

      Та, здається, про журналістську практику професора військовий не знав нічого. Він подав руку Бендасові, дружньо потряс нею.

      – До побачення. Моє прізвище Якубський.

      – Дуже приємно, дуже приємно, – захлинався Бендас, вилізаючи з машини.

      – Слава Україні! – Якубський змахнув рукою вгору і кивнув шоферові, щоб їхав.

      Збентежений Бендас пробелькотів услід:

      – О пане…

      В цю ніч Юля не спала. Останнім часом вона не могла спати ночами. Вдень хилилася зморена, важко дрімала, скоцюрбившись клубочком на отоманці, вдень засинала й дитина в помітно випнутому животі, і хіба що тільки різкі викрики гітлерівських солдатів і зухвале ревіння мотоциклів проганяли з Юлиних очей дрімоту.

      А вночі дитя стукотіло, било ніжками, спиналося десь там на ліктики, підводило голівку, немов хотіло запитати: «Мамусю, татко повернеться, чи я, ще не народившись, стану сиріткою?»

      О, це було настирливе, болюче запитання. Дитя раз у раз повторювало його, обіймало рученятами саме серце матері, смикало, до болю стискало й просило відповісти.

      Мати гладила під сорочкою живіт і шепотіла крізь сльози:

      – Любе моє, засни. Все буде добре…

      Але передчуття не віщувало добра. Не приносив його кожний наступний день.

      У перші дні СКАЧАТЬ