Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

      – До побачення, друже…

      Минуло кілька місяців. Одного дня довелося мені довго чекати на доктора. Вже стемніло, коли з вулиці почувся крик, регіт дітей, гавкання собак. Я зрозумів, що сталося. Збіг з веранди, порозганяв дітей і завів доктора до кімнати.

      Знесилений, він упав у крісло й заплакав, як дитина.

      Заспокоївшись, сказав:

      – Мій друже, я не можу сьогодні вести лекцію. Коли хочете… розкажу про своє життя.

      Я радо погодився.

      – Я нічого не зробив для безсмертя, мій друже. Це смішно звучить, правда? Але сама історія мого життя стала б безсмертною, якби на світі жили тільки щасливі люди. Та ба… багато таких, як я – ентузіастів, готових працювати в поті чола для людей і не здатних заробити шматка хліба для себе.

      Я народився в убогій селянській сім’ї на Покутті. Мене віддали вчитися до шевця. Але я тягнувся до книжки. Крадькома, щоб не знав батько, прибігав до школи. Добра вчителька побачила мої здібності й порадила батькові послати мене до школи в місто. Він, пам’ятаю, подивився на неї здивовано й голосно засміявся:

      – Я вас, пані, шаную, але коли ви будете такі дурниці говорити… – Лице його налилося злістю. – З кого? З жеброти, з вошей?…

      Я розплакався і притулився до подолка моєї добродійки, немов хотів її оборонити від грізного батька.

      – Я хочу до школи!

      Батько замахнувся на мене, але худенька рука вчительки закрила моє обличчя.

      – Не гарячіться. Я пошлю вашого сина в школу на свій кошт.

      Так я опинився в гімназії. Потім з великими труднощами дістався на філософський факультет університету у Львові. І тут зустрівся я зі своєю долею, тут розпочалася трагедія мого життя.

      Університет відкрив передо мною новий світ. Колись у гімназії я знав тільки книжку й більше нічого не хотів знати. Ні насмішки, ні добрі поради, ні гіркі образи не будили в мені бажання боротись, протестувати. Як віл у ярмі, я ніколи не задумувався над причинами власного горя.

      А тут, немов полуду хтось зняв з очей. Я побачив, що книги, а з ними разом і студент, абстрагований від усього довколишнього, це ще не життя.

      Воно зовсім інше. Яке, я ще не знав, але пізнавати мусив, бо воно стелило передо мною нову дорогу.

      Лекції, диспути, гуртки – як усього цього було мало! Ми говорили про все. Наші молоді серця прагли до чогось високого й недосяжного. Ми готові були присвятити себе боротьбі, але за що?

      Важко тепер сказати – за що. Я бився об стіни дійсності і не знаходив виходу. Міжнаціональна гризня, дешеві суперечки буржуазних партій, патетичні промови… Але правди, тієї китиці людської мудрості, я не бачив ніде.

      І часом сумніви проникали в душу, як вода крізь пальці: а може, життя – суєта, мала хвилина страждання, недовгий шлях, по якому кожен проносить ярмо обов’язку, ярмо доброго тону, яке часом більше, ніж поліцейська палиця чи цензура – сковує дію, слово, думку.

      Це було жахливо. Я задихався в отруєній атмосфері і ненавидів усе.

      І СКАЧАТЬ