Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ маленька Анничка завжди співчутливо всміхалась до мене.

      Біленька, синьоока, волосся, як витіпаний льон, гострий носик, щічки – доспілі яблучка. Але я їй не відповідав усмішкою.

      …Якось мене знову залишили. За що, не пам’ятаю. Мене повинні були замкнути самого в класі й випустити пізно ввечері. Я не міг звикнути до такої кари. Дивитися крізь вікно на село, слухати голоси, сміх, бачити веселі забави моїх вільних товаришів було нестерпно важко.

      Учитель, пам’ятаю, сказав з насмішкою:

      – А може, хто залишиться за нього?

      Відповіли реготом. Тільки Анничка промовила тихо, не підводячи очей:

      – Я лишусь.

      І залишилась.

      Було дивно: чому?

      Я пас свої корови, вона – чужі. Мене батько жалів, скаржився солтисові на вчителя, її не жалів ніхто ніколи. Корів ми пасли разом. Я доглядав дві, вона – вісім штук Бойканюкових. Я палив ватру восени і грівся, вона ж не мала часу через худобу. Я не допомагав їй, не ділився з нею свіжим житнім хлібом.

      І все ж вона залишилась.

      А одного разу я нарвав букет бузькового огню і йшов додому. Вона зустріла мене і просила дати тільки одну квітку. Коли не дам, моя хата згорить. Так люди кажуть. Простягнула руку, довірливо глянула, не сподіваючись відмови.

      – Дай лиш одну, я закосичуся.

      З-під полинялої хустини очі питали:

      «А мо’, не хочеш?»

      Я відвернувся.

      – Чого тобі треба?

      – Нічого…

      І все ж вона залишилась!

      А тепер я поглянув на неї, тільки якась мережка в моїх очах не дозволила побачити її – голубих. Ми стояли мовчки, поки не стало порожньо в класі, поки не гримнув учитель:

      – Ну, чого стоїш?

      І за Анничкою скреготнув ключ у дверях.

      Мені не хотілося йти додому. Зі школи – на леваду. А там повітря під дотиком чути, вогке, прохолодне, мов джерельна вода. По леваді поважно ходить бузько, клює дзьобом у мочарах, клекає, не боїться мене. Я навіть міг би погладити його по гладкому пір’ї, та немає часу. Бузько шукає жаб, я швидко зриваю бузьків огонь. Вечірні сутінки густо наливаються між гори.

      …Анничка ще в школі. Я вертаюся, я мушу її застати, дати їй не одну квітку – цілий букет, мушу щось хороше сказати їй. Біжу, а тепло хлюп та хлюп у грудях.

      Але її вже в школі немає.

      Я – стежиною через городи до Бойканюкового обійстя, хочу наздогнати, але її немає.

      Обережно підходжу під вікно, воно вже світиться, заглядаю – в кутку на ослінчику сидить і плаче Анничка. А Бойканюк, немов виссані недокурки, кидає слово за словом з-під пожовклих вусів:

      – Не будеш більше, псяюхо, ходити до тої школи!

      Стою хвилину, другу, дзявкає пес. Може вийти господар. В очах у мене пече, як сіль, щось давить у горлі.

      Анничка сидить у кутку на ослінчику і плаче.

      Вона вже не піде до школи.

      А в моїх руках – СКАЧАТЬ