Кров на снігу ІІ: Ще більше крові. Ю Несбьо
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Кров на снігу ІІ: Ще більше крові - Ю Несбьо страница

Название: Кров на снігу ІІ: Ще більше крові

Автор: Ю Несбьо

Издательство: Фолио

Жанр: Триллеры

Серия:

isbn: 978-966-03-7924-4

isbn:

СКАЧАТЬ я в путі, а водночас – у кінцевому пункті.

      Я вийшов з автобуса серед глупої ночі. Примружився на сонце. Воно визирало з-поза острова в морі на півночі. Руде і летаргічне. Достоту як я. За сонцем знову море. А там, іще далі, Північний полюс. Можливо, це те місце, де вони не відшукають мене.

      Я роззирнувся довкола. З трьох інших сторін світу до мене спускалися положисті схили. Червоно-зелений верес, каміння, нечисленні скупчення приземкуватих берізок. На сході кам’яниста земля переходила у море плавно, а на південному заході берег над водою наче ножем обтяли. На висоті близько ста метрів над морською гладінню розкинулося відкрите плато, що тяглось у глиб суходолу. Фіннмарк. Тут, як казав мій дід, уривається небокрай.[1]

      Густо встелена гравієм дорога вела до селища. Серед поставлених щільно один до одного низеньких будиночків вирізнялася єдиним вертикальним елементом церковна дзвіниця. Коли я ще тільки прокинувся в автобусі, ми саме проїжджали дороговказ із назвою «Косунд» неподалік від дерев’яної пристані. Тож я подумав: «Чом би й ні?» і смикнув шнурок над вікном, подавши водієві знак на вимогу зупинки.

      Я надів піджак, узяв свій шкіряний кофр і рушив до селища. Пістолет у кишені піджака, у такт ході, бив мене точнісінько у тазову кістку – я завжди був надміру худорлявим. Я зупинився і спустив нижче пояс-гаманець під сорочкою, щоби він пом’якшував удари.

      На небі ні хмаринки, а повітря було таким ясним, що мені здавалося, буцімто я бачу нескінченно далеко. Скільки сягає око принаймні. Фіннмаркське плоскогір’я, наскільки мені відомо, вважається мальовничим. Дідько його зна, чому. Схоже, так заведено говорити про непривітні місцини: люди у такий спосіб показують свою вищість – так само як хизуються своїм смаком до незрозумілої музики чи мудрованої літератури. Я сам так поводився. Я вважав, що тим урівноважу бодай деякі свої вади. Або ж таке уявлення має втішити небагатьох, кому випало тут мешкати: «Ой, тут така краса!» Бо яка насправді краса може ховатися в одноманітному вбогому ландшафті? Це Марс. Червона пустеля. Безживна і моторошна. Ідеальна, втім, схованка. Хотілось би сподіватися.

      Гілки дерев при дорозі здригнулися, і якийсь чолов’яга, перестрибнувши канаву, вискочив на шлях. Моя рука мимоволі сягнула в кишеню, по пістолет, але я вчасно стримався. Цей тип – не один із них. Цей на вигляд був достоту джокер, що вивалився з карткової колоди.

      – Вечір добрий! – гукнув чолов’яга.

      Він подибав у мій бік, перевальцем, на своїх ногах – таких кривих, що у просвіт між ними я бачив усю дорогу, що вела до селища. Коли він підійшов ближче, я зрозумів, що на голові у нього ковпак не джокера, а саамський національний: синьо-червоний із жовтим та без балабончиків. Узутий він був у світлі шкіряні чоботи, а з його синьої парки, залатаної в кількох місцях чорною липкою стрічкою, крізь дірки вилазив наповнювач, більше схожий на ізоляційну вату, ніж на пух.

      – Пробачай, якщо я питаю, – почав він, – але хто ти будеш?

      Чолов’яга був принаймні на дві голови нижчий од мене. Широке пласке обличчя, губа від вуха до вуха, розкосі очі, як у азіата. Якби зібрати водно всі стереотипні уявлення мешканців норвезької столиці про мешканців саамської провінції, вийшов би портрет мого стрічного.

      – Я з автобуса, пасажир, – відповів я.

      – Це я бачив. Мене звати Маттіс.

      – Маттіс… – повторив я спроквола, виграючи зайві секунди для пошуку відповіді на його неминуче наступне запитання.

      – А тебе як?

      – Ульф, – сказав я.

      Ім’я нітрохи не гірше за будь-яке інше.

      – А що тобі треба в Косунді?

      – У гості приїхав, – кивнув я у бік селища.

      – У гості до кого?

      Я зітнув плечима:

      – Ні до кого конкретно.

      – То ти з природоохоронного відділу чи проповідник?

      Не знаючи, на що схожі працівники природоохоронного відділу, я заперечно похитав головою і провів рукою по своєму довгому, як у хіпі, волоссю. Мабуть, варто підстригтися. Не мозолитиму їм тут очі.

      – Пробачай, якщо я питаю, – знову завів він своєї. – То хто ти є?

      – Мисливець, – сказав я.

      Ймовірно, мене схилила до такої відповіді згадка про охорону природи. Зрештою, у моєму твердженні було стільки ж правди, скільки й брехні.

      – Он як, Ульфе? То ти у нас полюватимеш?

      – Тут наче гарні місця для полювання.

      – Так, але ти приїхав за тиждень до відкриття сезону. Полювання тільки з п’ятнадцятого серпня.

      – Тут є готель?

      Саам розреготався. Тоді відхаркнув і виплюнув коричневу СКАЧАТЬ



<p>1</p>

 Фюльке Фіннмарк повністю розташований за Полярним колом, між Фінляндією та Мурманською областю Росії (тут і далі – прим. перекладача).