Жінка у вікні. Е. Дж. Фінн

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ плямкає.

      – Що ти їси? – запитую я. Звісно, це ж вечір китайської кухні; вона їсть ло-мейн.[8]

      – Ло-мейн.

      – Тільки не їж, коли з матусею розмовляєш.

      Вона плямкає знову, прицмокує.

      – Мо-ом. – Для нас ця тема – наче перетягування каната; вона вкорочує «моммі» – «матуся», всупереч моїй волі, натомість використовуючи слово грубіше й присадкуватіше. «Просто не звертай уваги», – радить Ед, але для неї він все одно «дедді» – «татко».

      – Тобі варто піти з ними познайомитись, – радить Олівія.

      – Я б залюбки, Гарбузику. – Підіймаюсь на другий поверх, де кращий вид. – Овва: довкола всюди гарбузи. В усіх сусідів принаймні по одному. У Ґреїв цілих чотири. – Виходжу на сходовий майданчик з келихом у руці, вино хлюпається об мої губи. – Я б хотіла й тобі вибрати гарбуза. Скажи таткові, щоб купив. – Я потягую вино, ковтаю. – Скажи, нехай купить два, один тобі й один – мені.

      – Добре.

      Я кидаю погляд на своє відображення в темному дзеркалі вбиральні.

      – Ти щаслива, серденько?

      – Так.

      – Тобі не самотньо? – У неї ніколи не було справжніх друзів у Нью-Йорку; вона була надто сором’язливою, надто маленькою.

      – Нєа.

      Я заглядаю в темряву на вершині сходів, у морок понад ними. Вдень світло Сонця падає крізь опукле стельове вікно; вночі ж воно перетворюється на банькате око, що витріщається у глибину сходового «колодязя».

      – Сумуєш за Панчем?

      – Нєа. – З котом вони також не надто ладнали. Одного різдвяного ранку він її подряпав, промчав кігтями по її зап’ястку двома блискавичними гребками, північ-південь, схід-захід; на шкірі виступила яскрава решітка з крові, ніби для гри у хрестики-нулики, й Ед ледь не шпурнув кота з вікна. Зараз я шукаю його, бачу, що він скрутився калачиком на дивані в бібліотеці й дивиться на мене.

      – Дозволь мені поговорити з татком, Гарбузику. – Я вибігаю сходами ще вище, жорсткою доріжкою під моїми підошвами. Ротанґ. Чим ми думали? Він же так легко брудниться.

      – Привіт, ударнице,[9] – вітає він мене. – Нові сусіди?

      – Так.

      – Хіба в тебе вже не з’являлося якихось нових сусідів нещодавно?

      – То було два місяці тому. Будинок 212. Міллери. – Я обертаюся, спускаючись сходами.

      – А ці нові люди де?

      – У двісті сьомому. То через сквер.

      – Квартал змінюється.

      Я доходжу до сходового майданчика, обходжу його.

      – Вони небагато із собою привезли. Лише одна машина.

      – Напевно, вантажники приїдуть пізніше.

      – Напевно.

      Тиша. Сьорбаю ще трохи вина…

      Тепер я знов у вітальні, біля вогню, тіні наповнюють кутки.

      – Слухай… – починає Ед.

      – У них є син.

      – Що?

      – Син у них, – повторюю СКАЧАТЬ