Тарас. Повернення. Олександр Денисенко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ сприйняла його, наче старого знайомого, і відповіла поганою російською:

      – Бабушка шаманкой быль, а я – беркутчи.[36]

      – Беркутчи? Я вперше бачу тут жінку-беркутчи!

      Казашка всміхнулася і заговорила до горобців по-своєму. Два горобчики всілися їй на плечі та слухали, що вона каже. Впевненість й умиротворення ховалися в кутиках її вуст. І Тарас відразу сповнився бадьорості. Йому захотілося підійти до дівчини. Та встати бракувало сил. Він лише всівся на ліжку, закутуючись у простирадло.

      – А хто російської тебе навчив? – заговорив до неї українською. І вона – о диво! – його зрозуміла.

      – Мой дед Адай Парахат Муалим – великий аксакал. Всё знает.

      – А звати тебе як?

      – Я для уруса Катя.

      – А я для всіх – Тарас. І я не урус.

      – А кто ти?

      – Я українець.

      – Країнець? Это как наше слово «шекара»?[37]

      – Майже… Бо край мій далеко.

      – И вы по тот край ходите?

      – Ходимо, ще й бігаємо! – не втримався і розсміявся Шевченко.

      Катя від такої його реакції зніяковіла. І, обсаджена з голови до ніг горобцями, запитала:

      – Неге екенін білмеймін, сен украинша сѳйлесең тγсінемін?[38]

      На це Шевченко лише знизав плечима. А тоді, задивляючись у вікно на хмарку птаства, що вже, немов вилітаючи з марева, крутилася над горбами, запитав:

      – Скажи, а тебе, окрім горобців, які ще тварі люблять?

      – Горобці?… Это торғайлар по-нашему?

      – Так, – сказав Шевченко і з обережності, позираючи на сонмище пернатих, що сунуло до комендантської дачі, запропонував: – Може, нам краще зачинити вікно?

      Катя і собі глянула на птахів, що підлітали, і розсипалася дзвінким сміхом:

      – А! Не бойсь птиц! Они не меня любят, а мои баурсаки! – витягла з-за рукавів дві казахські перепічки, які кришила горобцям, і заповзято пожбурила їх у сад.

      Горобці й усі крилаті миттю шмигнули за ними. Сад вибухнув різноголосим цвірінчанням і свистом. Шевченко й не помітив, як, скрадаючись навшпиньках, до його ліжка підійшла Ната і стрибнула до нього в обійми.

      – Где ты был? Шьто шь тобой шьделали? Мне мама шькажьала, шьто тебя били плохие дядьки. Это правда? – спитала дівчинка, тицяючи пальцем у садно на Шевченковій голомозині.

      Тарас і собі намацав те садно:

      – А я й не пам’ятаю, – а тоді розквітнув в усмішці й запитався в милої пустунки: – А ти вивчила літеру «Н»?… Поки я з дядьками бився?

      Наташа прибрала серйозності і, прикладаючи пальчика до вуст, зашепотіла:

      – Тишьше, а то меня шьчашь выгонят… и вшьо ижь-жьа тебя.

      Тарас хитро глянув на малу шалапутку й серйозно сказав:

      – Ти, Нато, не крути. Літеру «Н» без мене вчила чи ні?!

      Наташа закрутила лукавими очицями. І, щоб не відповідати, засмикала Шевченкові вуса, СКАЧАТЬ