Мазуревичі. Історія одного роду. Дарина Гнатко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ невидющими очима. Стояла, як байдужа, а всередині все розривалося від болю, думки металися від згадок про Сашу до зневірення в його цю безглузду смерть. Ні, для неї він не помер у тім далекім Сибіру – він був живим. Був живим у її думках, згадках, душі та люблячому жіночому серці. Та зрештою, вона ж і не ховала його, не бачила його застиглого в смерті лиця, не бачила його, покладеного до домовини, не кидала на ту домовину останньої жмені землі… Тому, можливо, і не могла повірити в його смерть, не могла прийняти її до кінця. Серце й розум відмовлялися повірити в те, що вона почула від того Мазуревича й побачила надрукованим у газеті… її ж руки не торкнулися його захололого, неживого тіла, а вуста не поцілували востаннє високе, бліде чоло, а тому живим він був для неї, усе ще живим.

      Такою віднайшла її бабуся чи через двадцять хвилин, чи через три години після візиту Мазуревича – Соня не відала, скільки часу минулося, та й відати не бажала, усе зробилося таким уже байдужим.

      Бабуся сплеснула руками.

      – Свята Діво, Сонечко! Що з тобою? Георгій сказав, що в тебе був відвідувач, товариш Саші…

      Соня поглянула на бабусю пустими очима.

      – Так, був.

      Пані Барбара вдивилася в її обличчя.

      – І що він таке сказав? На тобі ж лиця немає…

      Соня поморщилася й замість відповіді простягнула бабусі ту кляту газету, зовсім не звернувши уваги на те, що та читає її дуже довго. У вітальні панувала тиша. Барбара Казимирівна напружувала гарні ще, блакитні великі очі, і її вкритим павутинням зморщок, немолодим уже, але, безперечно, ще вродливим лицем блукала спочатку зневіра, а потім на ньому з’явився невимовний смуток та жаль. Пухкі пальці, укриті перснями з діамантами, дрібненько тремтіли, а очі, котрі вона звела на онуку, наливалися сльозами…

      – Сонечко…

      Соня покривила лице.

      – Я не маю цьому віри.

      – Дитинко…

      – Я не ховала його, бабуню, не бачила померлим! Він же ще живим полишається для зболілого мого серця, бабуню, розумієш?

      Пані Барбара обережно кивнула.

      – Розумію, люба.

      – Недарма, недарма я так не хотіла, щоби він туди їхав. А він… він же не послухався, не дослухався моїх слів. Чому, чому він не дослухався, бабуню?

      Пані Барбара знизала плечима.

      – Хто ж його знає, моя квітонько? – обережно відповілася вона, з тривогою вдивляючись у пусті, сухі очі онуки. – Така вже його, певно, доля. Та що ж ти оце так стоїш? Ходімо краще до кімнати твоєї, ти приляжеш, я посиджу поряд, а там ти поплачеш, краще зробиться.

      Соня повільно похитала головою.

      – Я не можу плакати, бабуню.

      Барбара Казимирівна пригорнула її до себе.

      – Моя бідна, нещасна дівчинка, – ніжно промовила вона у світло-русяве волосся онуки й загойдала ту в своїх обіймах, як колись гойдала маленькою. Соня якось натужливо зітхнула й припалася до рідного, такого близького тіла бабусі, вдягненого в шовкову синю сукню, від котрої СКАЧАТЬ